Поетична збірка – до 70-річчя автора вірші, які пʼєш, як колодязну студену воду – і не можеш напитися. Це спогади, роздуми, почуття – справжнясповідь поета.
Невдовзі, 13 червня, святкуватиме свій 70-річнийювілей прекрасна людина, творча особистість, найкращий путивльський поет Анатолій Луговський. Також він – Заслужений журналіст України, наш колега та багаторічний редактор нашої газети. А ще – автор 14-ти поетичних збірок і 11-ти історико-краєзнавчих видань, член Національної спілки письменників України. Радіємо за нього, бо до свого ювілею він випустив поетичну збірку «Світ, який встиг полюбити». Для Путивльщини – це рідкісна і унікальна подія. Але про все – своєю черго
«Плин життя»
Вдалося нещодавно поспілкуватися зі старшим колегою Анатолієм Васильовичем, з яким працювали не один рік. Познайомилися з ним, коли прийшла молодим журналістом до редакції «районки». А він був вже досвідченим журналістом, прекрасним редактором. І взагалі – доброю і великодушною людиною. Багато розповідав про роботу журналіста і про творчість, а також ділився історіями зі свого життя. Колись він згадував своє дитинство, яке пройшло в селі Басівка, на прикордонні Сумщини (де зараз, на жаль, «сіра зона», де ведуться важкі бої з росіянами)…
Але хотілося б не переповідати їх, а процитувати самого автора. Ось як він згадує про ті щасливі роки у автобіографічному есе – анотації до збірки:
«Навіть не віриться, що мені вже 70! Здається, ще зовсім недавно гасав вулицями Басівки босоногим хлопчаком…
Як час безупинно летить! Швидко і безповоротно… Я вже згадував свою «малу батьківщину» – село Басівка Сумського району, Сумської області. Саме тут я і з’явився на білий світ 13 червня 1955 року у простій селянській сім’ї. Батьки мої: Василь Калинович і Олександра Григорівна були колгоспниками. Серед дітей у нашій сім’ї я – третій. А всього нас росло шестеро. Одним словом, велика і дружна сім’я.
Ще у ранньому дитинстві у мене виникло нестримне бажання малювати. Вже у два (!) роки я взяв до рук олівця…
Добре пам’ятаю (мов учора було) першу свою шкільну «стіннівку», яку оформлював у третьому класі, маючи статус «кращого художника» Басівської восьмирічної школи. Тоді ж почав писати і вірші…
Середню освіту здобував у Юнаківській школі-інтернаті. Це за 10 кілометрів від Басівки. Весною та восени добирався на велосипеді, а взимку – доводилось і пішки…
Вважаю, мені дуже поталанило, що я потрапив під мудру опіку тодішнього директора Юнаківській десятирічки Івана Приходченка. Він якось одразу виявив усі мої творчі нахили і здібності, та всіляко сприяв їх розвитку. Послухавши одного разу мої вірші на шкільному літературному вечері, Іван Іванович публічно відзначив: «Є у тебе, хлопче, іскра Божа!»
А як він щиро радів, коли у Сумській районній газеті «Вперед» була надрукована солідна поетична підбірка (ціла шпальта) моїх віршів!
Після школи я вступив до Сумського культурно-освітнього училища на драматичне відділення. На вступних екзаменах, проходячи «творчий конкурс», читав авторського вірша «Балада про хліб». Це був мій поетичний і акторський дебют на обласній сцені.
Починаючи з середини 70-х і майже до кінця 80-х років минулого століття, я здобував вищу режисерську і журналістську освіти… Було таке відчуття, що я лечу, мов кінь, долаючи усі перепони і перешкоди…
Доля занесла мене до славетного своєю історичною минувшиною міста Путивль – районного центру Сумської області. Працював у міському будинку культури художником-оформлювачем, декоратором народного театру, режисером молодіжного театрального колективу. Писав сценарії до різноманітних тематичних заходів, де треба було вміти віршувати…
Словом, поезія завжди була поруч зі мною. Друкувався на сторінках Путивльської «районки». Переважно вірші. Хоча інколи редакція зверталася з проханням підготувати, наприклад, репортаж про виступи, чи творчі звіти самодіяльних художніх колективів…
А вже згодом, на правах журналіста-професіонала (бо я закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Т.Г.
Шевченка), став штатним співробітником редакції районної газети. Успішно подолав усі щаблі професійного зростання: від кореспондента до головного редактора часопису «Путивльські відомості».
Взагалі я присвятив нелегкій і відповідальній журналістській справі практично 20 років свого життя. Вступив до Національної спілки журналістів, став Заслуженим журналістом України»…
«Друге дихання» в поезії
Добре пам’ятаю, яким творчім та професійним Анатолій Луговський був редактором. Він сам писав гарно і добре редагував матеріали, робив макет газети. Але журналістика та редакторська справа віднімає зазвичай (знаю по собі, – ред.) чимало сил. Тож прийшов час, коли у свій ювілей, у 60 років, Анатолій Васильович передав мені редакторську «місію» – щоб вийти на відпочинок. Але і тоді він не залишався у стороні від культурного життя, займався роботою музею у селі Руднєве, працював у бібліотеці… Коли плин буденного життя зруйнувала війна. Як і для всіх, «повномасштабка» стала емоційним потрясінням, шоком.Але, в той же час, активно почав творити.
– Неначе відкрилося друге дихання, – розповідає Анатолій Луговський. – Ця збірка «Світ, який встиг полюбити» –доробок за минулі 2,5 – 3 роки. Книжка налічує 308 сторінок, до збірки ввійшло близько 400 віршів українською мовою. Майже всі поезії – нові. Хоча є ті вірші, зі збірки «Одкровення», які я переклав рідною мовою (їх приблизно 10% від всіх поезій у цій збірці). Бо вони мені особливо дорогі, дуже мені подобалися – тож отримали «друге життя» з доповненням та доопрацюванням.
– Ніколи не думав, що буде такий емоційний сплеск – вважав, що вже «виписався», як то кажуть. Я почав писати вірші з 9-річного віку. І був впевнений, що найкраще написав у 25-річному віці. Ніколи не сподівався, що з’явиться таке натхнення, бажання писати та свіжість сприйняття оточуючої реальності. На жаль, поштовх дала повномасштабна війна. Події цих років схвилювали – тому почав писати про це. Цілий розділ моєї збірки присвячений війні, він носить назву «Не вистачає часу мирно жить». Від однойменного вірша, в якому написав: «…Душа болить! Постійно війни, війни… Не вистачає часу мирно жить».
Війна
Сутінки холодні, темінь рання,
Мов чорнила заливають світ.
Захід сонця, наче свіжа рана –
Неба закривавлений живіт…
Стан душі не передать словами:
Сум, страждання, розпач, гнів і біль…
Плач дитячий десь шукає маму,
Звук сирени лине звідусіль…
Це – війна. І не втекти від неї…
Не сховатись навіть уві сні,
Де цвітуть щасливих літ лілеї,
Де живі ще всі… Де мирні дні…
Ось така жахлива катастрофа…
Чи розплата за вселенський гріх?
…Україна сходить на Голгофу,
Щоб від смерті захистити всіх.
Як пригадує пан Анатолій, з початком «повномасштабки» писав майже кожен день. І навіть по кілька віршів на день!
– Таке було творче «кипіння» у душі! – каже поет. – Отримував дійсно моральне задоволення від того, що я можу висловити свою точку зору на те, що відбувається і на те, що було… У юні роки на одному рівні сприймається життя – там відкриті емоції, – а з віком з’являється якась життєва мудрість, є досвід та більш чітка точка зору на все, що відбувається. У збірці якраз багато віршів і про сенс життя, і роздуми про те, що «Господь дарує старість не усім…» Парадоксально, що з усього людства, яке нараховує 8 мільярдів, лише 8% доживає до 65 років! Тому вважаю життєвою вдачею, що прожив вже 70 років. А ще – по-новому поглянув на більшість речей.
Автор каже, що для себе вирішив, що ця книжка буде «лебединою піснею» для його творчості… Не секрет, щозараз дуже складно видавати книжки, бо це – недешеве задоволення. Тож поки що не планує надалі щось друкувати. Але у цю збірку поезій насправді вклав свою душу! І для її випуску мали не лише «скластися зорі» –необхідна була неабияка підтримка оточуючих.
– Найбільшу моральну підтримку відчував від родини, – поділився Анатолій Луговський. – Справжня емпатія,співучасть, співпереживання були від онука та від дружини, які давали мені час попрацювати над поезіями та створювали сприятливу атмосферу для творчості.
Втім, підтримка була необхідна і фінансова. Яку, на жаль, поет майже не отримав.
Хоча видати книгу – зараз для пенсіонера фінансово непосильно.
– Вдячний за участь Національній спілці письменників України, яка оплатила частину тиражу. Але довелося все-таки брати кредит, – зізнається автор. – А це зайве навантаження на сімейний бюджет…
P.S.: Титанічна праця, натхнення і зусилля – ось головне, що необхідно, щоб видати таку збірку. Але не лише автор «встиг полюбити цей світ» – світ побачив і одразу закохався у витончену і філософську поезії, що вийшла з-під пера Анатолія Луговського. А для багатьох майбутніх поколінь путивлян ці вірші неодмінно стануть улюбленими!
Бажаємо автору подальшого натхнення! Творіть і слухайте Музу!
Спілкувалася Тетяна Каушан (фото автора)
