Зустрілися з Дмитром Требісовим 11 травня – як раз на другу річницю його важкого поранення під Покровськом. 46-річний темноволосий чоловій прийшов на зустріч із вівчаркою Діною. «Вона у нас фактично член родини», – пояснив він. Весь час, поки розмовляли, Діна терпляче чекала улюбленого господаря. А він, наче напівжартома, пригадуючи кумедні випадки, розповідав: про 3 роки запеклих боїв на Донбасі, про дивовижні порятунки, про майже відірвану снайперським пострілом руку та про шлях крізь біль реабілітації – до відкриття власної справи, садово-огороднього магазину у Путивлі.
Два світи: мир ті війна
Дмитро Миколайович – тракторист за освітою (незакінченою, не довчився у Путивльському профтехліцеї) та воїн за покликанням. Народився у далекому Ташкенті, але згодом переїхав із батьками до с. Стрільників, а потім – до Путивля.
Він, не вагаючись, пішов захищати країну з самого початку вторгнення, коли на кордоні гриміли вибухи. З 2022 року за його плечима – служба у 63-му окремому стрілецькому батальйоні, пекло Вугледара та «м’ясорубка» під Покровськом у складі 110-ї ОМБр.
– Я на фронті із самого початку, з 2022 року, – розповідає він. – Як тільки до нас у Путивль привезли автомати, я одразу пішов на блокпости. Потім був Вугледар, де я прийняв свій перший бій, Авдіївка, а згодом – напрямок під Покровськом. Служив спочатку в 63-му окремому стрілецькому батальйоні.
Дмитро пригадує, як прийшов після Вугледару у відпустку додому і не міг спати:
– Тиждень не міг спати, бо така тиша була, – пригадує свої відчуття він. – А на фронті по нашим позиціям лупили чим тільки можна: і авіація працювала, і танки, і «васильки» (це міномети російські)… Тож дивно бачити в Києві, як кремезні бородаті дядьки бігають в укриття під час тривоги… Це наче з одного світу пірнаєш у інший.
Диво та «орківські» лопати
Під Вугледаром життя Дмитру врятував янгол-охоронець та проста випадковість: побратим проспав зміну на посту. Поки Дмитро ходив його будити, на місце, де він щойно стояв, прилетів снаряд російського танку, який щойно під’їхав.
– Бачу, замість позиції, де я стояв – воронка. Кулемет ми за 15 метрів знайшли. Кажу: «Гено, якби ти не проспав, ми б там і залишилися». Це дійсно було диво і Господь вберіг!
Були й курйозні випадки у розпалі бою, які ставали легендами.
На той час Дмитра направили під Покровськ, його бригада воювала біля селища Архангельське. Із групою 12 військових він вийшов на бойове завдання, мали окопатися у невеликій круглій посадці.
– Побачив щось виблискує край посадки. Бачу – ворожий інвентар, тож забрав гарненькі саперні лопати (бо видані свої були – тільки картоплю копати!). Відтоді закріпилася слава: «Це той Діма, що лопати в орків свиснув». І згадують хлопці чомусь не те, як я натрапив на бліндаж окупантів та закинув туди гранату, чи по російському спостережному пункту «протипіхотку» кинув…
Поранення та боротьба за руку
Снайпер поцілив у Дмитра, коли той вискочив кинути гранату у ворожу групу, що активізувалася внизу.
– Мене «підчепив» снайпер, коли ми вискочили на позицію. Руку роздробило повністю. Вона бовталася на тканинах. Дикий біль… На щастя, поранили ввечері, тож швидко забрав «евак». Вивозили на швидкості 100 км на годину по розбитих дорогах. Але я розумів: раз вивозять – значить, допоможуть.
Лікарі спочатку хотіли ампутувати руку, але медики в Івано-Франківську все-таки врятували її: шість годин поспіль збирали кістки докупи, наче пазл. Потім був важкий рік реабілітації – госпіталі, нагноєння, нові операції. Але Дмитро не здавався.
Магазин «Насіння сусіда»
Повернувшись додому після списання, ветеран вирішив інвестувати отримані виплати за поранення та пенсію у майбутнє – в улюбленому Путивлі. Він викупив другу частину будинку на Двохрамці, на вулиці І. Путивльського, 117, де раніше мешкав, і разом із дружиною Світланою відкрив там магазин «Насіння сусіда».
– Із грантами не склалося, бо не відповідав умовам через незакриті кредити, – зізнається він. – Тому все робимо власними силами та коштами, які отримав за поранення. Ремонт у будинку ще триває, і це забирає багато ресурсів. Дуже допомагає дружина, ми з нею разом працюємо.
Сьогодні замість автомата в руках Дмитра – сільськогосподарське знаряддя. Але рука, яку дивом врятували лікарі у Івано-Франківську, досі турбує та не дозволяє навантажувати.
Асортимент у магазині широкий: насіння, саджанці плодових дерев та кущів, декоративні рослини й квіти. Дмитро зізнається: бізнес поки що лише стає на ноги, а ремонт у будинку, який він робить (переважно найманими силами, через стан руки), ще триває. Тож закликаємо підтримати ветеранський бізнес! Ось контакт дружини Світлани: 097-875-30-51.
Що далі?
– Що б ви порадили іншим ветеранам, які зараз намагаються знайти себе у цивільному житті? – питаю.
– Головне – не сидіти на місці, – каже пан Дмитро. – Під лежачий камінь вода не тече. Як і до війни, так і після – треба щось робити, шукати себе.
Попри пережите, Дмитро зберігає оптимізм. Він мріє довчитися, опанувати нову техніку, щоб працювати в рідному місті, і продовжує підтримувати зв’язок із побратимами.
– Наші фахівці із супроводу ветеранів дуже допомагають – постійно телефонують, як з’являються нові програми, з ними можна поспілкуватися на будь-які теми, звернутися за допомогою. Наприклад, запропонували можливість пройти перенавчання, щоб отримати цивільну спеціальність. Думаю про те, щоб навчатися на тракториста.
Безперечно, життя продовжується, і воно може розквітнути персиковим цвітом у власному саду. Головне, щоб над Путивлем було безхмарне мирне небо!
Вдячні, що пан Дмитро поділився своєю історією! Бажаємо йому всіляких гараздів і успіху у починаннях.
Тетяна Каушан (фото автора)
Матеріал підготовлено в рамках проекту «Підсилення місцевих ЗМІ в Україні», який виконується за підтримки Української Асоціації Медіа Бізнесу та NIRAS Sweden AB, та завдяки фінансуванню від Шведського інституту
