Цей матеріал хотілося б почати з простої думки: живемо у реаліях страшної війни, яка може відібрати здоров’я, рідний дім чи близьку людину. Але натомість – дає чітке усвідомлення, в чому справжня цінність кожного дня. А коли воно є – будуть сили і на те, щоб рухатися далі. І добре, коли є приклади того, що життя після важкого поранення та ампутації не просто існує – воно може бути активним, успішним та корисним для інших. Про одну з таких історій читайте далі.
Нескорений
– Якось не хочеться вже давати інтерв’ю. Вже і так багато розповідей про те, який я герой, – із гумором відповів нам відомий на Сумщині ветеран та спортсмен Микола Заріцький, директор КЗ СОР «Ветеранський простір «Ветеран ПРО Сумщина».
Проте, розмова все ж відбулася. Спілкувалися про те, наскільки важливо допомагати ветеранам; про те, як їм знайти роботу до душі та як знайти на кошти на відкриття власної справи.
Втім, спочатку хотілося б написати кілька слів чи речень, щоб представити вам нашого співрозмовника. 33-річний Микола Заріцький родом із прифронтового, зараз розбитого російськими КАБами Білопілля. Він служив прикордонником на Сумщини, а з початку повномасштабного вторгнення став до лав ЗСУ. Пройшов важкі бої на Лисичанському напрямку, на Чернігівщині та на Херсонщині. Проте, 11 жовтня 2022 року життя чоловіка переломив вибух протипіхотної міни – Микола втратив ногу… Як він ділився потім із журналістами, коли був у шпиталі, до нього приїхала дружина з півторарічною донькою, яка щойно навчилася ходити. Пан Микола згадував, як мала впала, а він на милицях не зміг її підняти.
«Тоді я дав собі слово: моя дитина ніколи не повинна відчувати, що її тато чогось «не може» через протез, – каже він. – Це стало моєю найбільшою мотивацією».
Згодом Микола не просто встав на протез, а повернувся у великий спорт. Беручи участь у міжнародних змаганнях «Ігри нескорених» у Дюссельдорфі, він завоював 2 золоті та 2 срібні медалі з адаптивних видів спорту. Здобув перемоги у штовханні ядра, веслуванні на тренажерах та метанні диска. А на відкритті змагань ніс прапор України… Микола Заріцький нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.
Ба більше, ветеран здійснив свою давню мрію – виграв грант від Українського ветеранського фонду та відкрив у Києві дитячий садок «Такі різні», де дітей змалечку вчать толерантності та сприйняттю різноманіття світу.
«Сім разів переподавався»
– Ідея своєї справи народилася ще до «повномасштабки». Тож як отримав поранення і повернувся з фронту, пройшов реабілітацію, повернувся до цієї думки, – каже пан Микола. – Багато писав проєктів, заявок – і багато де не проходив. Більшість грантодавців і не відповідали на подану заявку зовсім. Деякі етапи проходив… Але це непросто, доводилося зміни вносити у проєкти, щось додавати. До речі, організовуємо тренінги у Ветеранському просторі «Ветеран ПРО Сумщина» – щоб хлопцям власним прикладом показували, які є програми, які завдання. Та й загалом – що це все реально! Щоб не боялися і втілювали свої ідеї в життя.
Щоб допомогти ветеранами Путивльщини зробити перший крок у грантах, він відверто поділився досвідом залучення фінансування. За словами Миколи Заріцького, є кілька простих порад:
1. Не вірте в міфи про гранти. «Хочу, по-перше, щоб хлопці не думали, що «все куплено» і гранти виграють лише обрані, – каже ветеран. – Це просто виправдання для себе і небажання працювати над своєю ідеєю».
2. Будьте наполегливими. «Я 7 разів переподавався на конкурси. Повністю переписував проєкт від одного конкурсу до іншого: там щось змінював, там додавав, виправляв помилки. І у 2023 році нарешті вдалося».
3. Знайдіть підтримку. Основним стартом для Миколи став Український ветеранський фонд, проте порада моніторити програми Мінекономіки («Власна справа»), програми від МОМ, європейські донорські проєкти (UNDP, ПРООН) та великі благодійні фонди (наприклад, «МХП-Громаді» (через який його ГО купувала обладнання).
4. Скористайтеся технологіями. Сучасні інструменти, як-от чат-боти чи штучний інтелект (наприклад, ChatGPT), можуть суттєво допомогти структурувати думки, написати бізнес-план чи оформити грантову заявку. Головне – трохи піднапрягтися і щиро горіти своєю справою.
5. «Родзинка» успіху. «Треба знайти для себе родзинку, ідею! Показуєш чесно, що в тебе є, чітко пояснюєш, що ти хочеш зробити, і просто пишеш проєкт», – резюмує Микола.
Що робити, якщо не хочеш бізнес, а шукаєш роботу?
Певна річ, що не кожен ветеран має хист чи бажання ставати підприємцем, і це абсолютно нормально. Для тих, хто прагне просто працевлаштуватися у цивільному житті, у пана Миколи порада одна: не сидіти вдома – діяти.
– Як знайти себе? Іти і робити, – запевняє він. – Якщо треба – перенавчатися. Пішов, здобув новий фах, освоїв іншу професію. Головне – щоб людина сама захотіла змінити своє життя, щоб було внутрішнє бажання. Закриватися в чотирьох стінах не можна. І тим паче – не можна топити горо у пляшці, – наголошує ветеран.
Микола Заріцький зізнається, що йому самому знадобилося майже 2 роки після поранення, аби повністю адаптуватися, адаптувати психіку й відчути себе повноцінним членом суспільства. Але сьогодні він бачить свою місію в тому, щоб залишити після себе корисний слід і допомогти повернутися до життя тим, хто пройшов крізь пекло війни. З цією метою побув і у нашому Путивлі.
– Збирали ветеранів Путивльщини, щоб розповісти про діяльність нашої ветеранської організації, поспілкувалися і про адаптивний спорт.
Візит відомого ветерана-спортсмена до Путивля залишив меседж: вихід із чотирьох стін завжди є, а підтримка знайдеться – варто пошукати. І сподіваємося, досвід Миколи Заріцького надихне бодай одного ветерана Путивльщини перестати сумніватися у власних силах, податися на грант чи опанувати новий фах.
Тетяна Каушан (фото з архіву М. Заріцького)
Матеріал підготовлено в рамках проекту «Підсилення місцевих ЗМІ в Україні», який виконується за підтримки Української Асоціації Медіа Бізнесу та NIRAS Sweden AB, та завдяки фінансуванню від Шведського інституту
