Жінки Путивльщини борються за повернення своїх рідних із поля бою
У порожній кімнаті жінка сідає за стіл – писати листа. Вона вкладає аркуш у чистий конверт і відправляє його через Координаційний штаб, сподіваючись, що під час найближчого обміну військовополоненими лист передадуть на російську сторону. Вона не знає, чи живий її син. А якщо живий – в якій саме в’язниці він може перебувати – у Чечні, у Таганрозі чи у Тюмені. А якщо загинув – то поховати на Батьківщині, щоб прийти на могилку…
54-річна мешканка прикордонного села Мазівка Валентина Климець пише звичайні материнські слова, без жодної зайвої інформації, просто щоб поговорити з ним крізь невідомість. Її син, Владислав, 2 роки вважається зниклим безвісти.
Ця історія – лише одна з тисяч. І водночас – гідна окремого кінофільму. Це історія про матерів, дружин і сестер, які роками живуть у стані нестерпного очікування, шукаючи своїх рідних по шпиталях, моргах, чекаючи з полону та оббиваючи пороги установ.
Від столичного кухаря до штурмовика
До повномасштабної війни Владислав Дубенець працював кухарем у ресторані «Пузата хата» у Києві. Як пригадує Валентина, він вмів і любив готувати… І натомість став сам готуватися – до битви.
– Владислав цілеспрямовано готував себе до фронту, – розповідає пані Валентина. – Він бігав, тренувався на брусах, аби бути фізично витривалим. Навіть голодував – щоб бути здатним довго обходитися без води та їжі в умовах оточення.
Коли почалося вторгнення, він бачив, які жахи кояться в Бучі та в Ізюмі, і твердо вирішив, що не може залишатися осторонь. Щойно хлопцеві виповнилося 27 років, прямо в День народження він пішов за повісткою:
– Він завжди казав: «Мам, я не буду ховатися, я піду!», – пригадує пані Валентина. – І до останнього не зізнавався мені, що пішов у штурмовики – у Третю окрему штурмову бригаду.
У квітні 2024 року Владислав приєднався до лав цієї бригади… А чоловік Валентини Климець був вже з перших днів, ще у 2022 році пішов на фронт.
Вирішальний бій
Трагедія сталася поблизу села Нововодяне Сватівського району Луганської області, куди бригада зайшла на позиції. Мати чекала від нього звістки після п’ятиденного виїзду на полігон:
– Напередодні він мені подзвонив і сказав: «Мамо, ми на полігон на 5 днів, там не буде зв’язку. Щойно вийду – напишу або подзвоню». Телефон відключився, а я всі ці дні чекала і дивилася, коли ж син буде на зв’язку. На 5-й день вночі мали приїхати, але звістки не було. Думаю, може, втомлені приїхали посеред ночі, лягли…
Однак, замість дзвінка сина о 10-й ранку сповіщення: зник безвісти під час виконання бойового завдання. Жінка не змирилася:
– Я одразу зібралася і поїхала його шукати. Зустрілася із командиром, який стисло розповів, що вже два дні перед цим на їхній ділянці фронту були прориви і там уже загинули хлопці. Потрібна була підмога. І вони пішли групою туди… На жаль, цього дня росіяни пішли на масований штурм… Також командир сказав: «Дякую вам за сина». Хлопці потім розповіли, що він найбільше боєкомплекту тягнув на собі. А ще рюкзаки, бронік, автомати… Йшли 12 км на позицію під час 50-грудусної спеки. Згодом прийшло повідомлення, що «Франк» (позивний мого Владислава) – 300-й, поранений. Потім – що він 200-й.
На жаль, перевірити було неможливо, бо там досі точаться бої. Але пані Валентина вирішила шукати тих, хто з воїнів тоді вижив, але був поранений… Вона самостійно вирушила на пошуки, обходила стабпункти, палати шпиталів і шукала поранених хлопців за прізвищами. Надії знайти когось майже не було.
– Їхала тоді, сама ледве жива, вже плакала і думала: «Господи, щоб хоч мені знайти», – пригадує мати. – Вже всі лікарні і шпиталі об’їздила. Залишився останній – на околицях Харкова…
Але ж ось – вона знайшла там бійця з позивним «Бігмен». Коли вона сказала йому: «Я мама «Франка» (таким був позивний Владислава), солдат опустив очі і заплакав.
Від нього мати дізналася страшну правду про останній бій свого сина. За словами побратима, Владислав бився сміливо і самовіддано.
– Він казав, що я такого воїна не бачив за всі ці роки, скільки воюю. Він робив такі речі, що самі треновані такого не зроблять… Він стояв як термінатор якийсь.
Під час масованого ворожого штурму, коли боєкомплект закінчувався, Владислав двічі врятував життя «Бігмену». Коли ситуація стала критичною і почав наступати ворожий спецназ, поруч із ними вибухнув FPV-дрон. Владислав прийняв основний удар на себе, закривши собою побратима. Він отримав важкі поранення ніг, рук та тулуба.
«Скажіть мамі, що я її дуже люблю», – попросив Владислав, коли йому, стікаючому кров’ю, побратими накладали турнікети.
Через щільний артилерійський вогонь та наказ відходити, важкопораненого бійця, який уже втратив свідомість, накрили бронежилетами і залишили на позиції. Евакуаційна машина, яка мала забрати інших, також потрапила під обстріл, і дехто з хлопців згорів живцем…
Нині територія, де залишився Владислав, – це сіра зона, де досі точаться жорстокі бої. Забрати тіла загиблих неможливо через постійні обстріли, тому офіційно військові вважаються зниклими безвісти. Лише в об’єднаній групі родин Третьої штурмової бригади понад 900 тих, хто не повернувся із бою чи зараз у полоні.
Для матерів і дружин починається інший фронт – бюрократичний. Вони подають заявки до СБУ, Координаційного штабу, Міжнародного Червоного Хреста. Вони стикаються зі слідчими, які іноді не надають жодної інформації, чи навіть просто ігнорують родичів, блокують номери телефонів
– Пощастило, що два слідчих, які вели справу мого сина, нормально ставилися, – каже Валентина Климець.
Займаючись пошуками свого зниклого сина, пані Валентина допомагала іншим родинам.
– Я шукала свого Владіка кругом, – пригадує жінка. – поїхала в морг, де, як мені сказали, є невпізнані тіла бійців з того напрямку, яких привезли того дня. Із часу зникнення, мабуть, вже пів року пройшло…
Ще раніше вона дізналася всі подробиці бою, під час якого бійці потрапили під ворожий обстріл під час завантаження поранених і згоріли. У морзі Дніпра перебувало неупізнане обгоріле тіло, яке попередньо зареєстрували, як одного з військовослужбовців бригади – Андрія. Проте, його мати під час огляду засумнівалася, зазначивши, що тіло є більшим за її сина. Валентина не залишила цю інформацію, дізналася у слідчого номер тіла й згодом у тематичній групі розшукала сестру іншого зниклого безвісти – водія евакуаційного транспорту, родині якого також повідомляли, що він згорів. Валентина переконала рідних поїхати на упізнання до Дніпра, надала їм контакти, завдяки чому родина врешті-решт змогла знайти й опізнати свого сина та брата.
Місце для пам’яті
Найважче випробування для матері – це неможливість гідно вшанувати пам’ять своєї дитини. Адже немає спеціального місця, куди могли б прийти родини зниклих безвісти.
– Здається, за 2 роки всі просто забули про мого Владислава. Але ж він справжній патріот, захищав Україну та всіх нас… Він живе тільки в моєму серці. Мені болить моє горе, та мені нема куди піти. Куди принести якусь квітку, або просто прийти постояти… Була б могила, я пішла б на могилу, – зізнається жінка.
Вона просить місцеву владу встановити коване «Дерево надії» або «Стіну пам’яті» із портретами зниклих хлопців, щоб суспільство бачило і пам’ятало ціну, яку платять наші воїни та їхні рідні.
Саме через цей біль – через забуття, як вони вважають, про подвиг їхніх синів або чоловіків – жінки виходять на вуличні акції. Зібравшись гуртом, вони стоять із портретами своїх рідних просто неба, нагадуючи перехожим про тих, хто не повернувся з поля бою.
У пошуках відповідей та підтримки жінка почала їздити на масштабні всеукраїнські акції до Києва, де збиралися сотні родин військовослужбовців Третьої штурмової бригади. Проте невдовзі вона зрозуміла, що чекати не можна – голос зниклих безвісти воїнів має гучно звучати і в рідному краї.
Пані Валентина пригадує, як напередодні свята Трійці, згадуючи сина, який допомагав колись прикрашати дім вітками клену, просто не витримала сама вдома. Вона знайшла жінок з Нової Слободи, які так само опинилися сам на сам зі своїм нестерпним горем. І запропонувала вийти на Трійцю, в неділю зранку, на центральну площу у Путивлі. А потім вже підтягнулися інші місцеві матері та дружини… Разом вони стали сильнішими, перетворивши свій відчай на видиму, непохитну боротьбу на вулицях нашого міста.
Реакція суспільства на їхні мирні пікети буває різною: хтось ніяковіє і відвертає очі, хтось прискорює крок. Але є й ті, чия мовчазна присутність дає жінкам сили стояти далі. На таких акціях у центрі Путивля з’являється один літній чоловік. Цей дідусь повільно підходить до плакатів із портретами хлопців, довго й уважно вчитується в кожне ім’я, сумно хитає головою, а потім тихо змахне сльозу, постоїть хвилину у глибокій пошані – і так само мовчки піде геть. Для матерів цей жест емпатії багато важить.
Саме ця потреба бути почутими, розділити спільну ношу та закликати суспільство до людяності тримає жінок разом на міській площі під прицілом співчутливих поглядів.
– Ми, рідні безвісти зниклих, об’єднуємося, щоб стояти за них, стояти і бути голосом тих, хто в тиші, – каже Валентина Климець. – Стояти, щоб нагадати, що вони є, вони не зникли, що для когось вони – весь світ. Ми об’єднуємося, бо знаємо, що таке біль і невідомість, бо знаємо і розуміємо одна одну. Я бачила, як починали світитися очі у моїх мам, дружин, коли хтось підходив, говорив добре слово, обіймав. Де ви, щирі і добрі люди? Не проходьте повз, зупиніться, зазирніть в очі згорьованої мами, дружини, скажіть добре слово, подаруйте частинку свого тепла і любові тим, хто живе між небом і землею. Бо тільки любов може врятувати цей світ. Миру вам, миру в ваші душі, миру в ваші серця.
Поки триває війна, ці жінки продовжуватимуть свою боротьбу. Вони донатять на бригади своїх дітей, підтримують одна одну в хвилини відчаю і вперто пишуть листи у невідомість. Бо поки немає тіла – залишається надія на повернення тих, хто віддав за нас усе.
Тетяна Каушан
Фото В. Макеєва
