У Києві представили полотна путивлянки Катерини Кобилякової
Плач Ярославни та князь Ігор, що відправляється у похід… Пегас, що несе вершника до зірок… Чарівні у своїй простоті натюрморти і атмосферні пейзажі, що вийшли з-під пензля Катерини Кобилякової. «Наїв з Путивлю» – під такою назвою у Києві проходить виставка путивльської художниці, яка за життя не стала відомою. Проте, мистецькі кола столиці оцінили її доробок зараз.
19 червня у київській галереї «Кузня» відкрили виставку робіт художниці Катерини Кобилякової, уродженки села Кобиляково, з Путивльщини. Експозиція знайомить відвідувачів із творчістю мисткині, ім’я якої донедавна залишалося майже невідомим широкому загалу. Про цю унікальну художницю та про те, що її роботи зараз виставили, «Путивльським відомостям» розповіла її племінниця Ярослава. А також надала фото картин та фотознімки пані Катерини із сімейного архіву.
Майбутня художниця народилася в селі Кобиляково Путивльського району у буремні часи, у 1943 році. Батько загинув у Другій світовій війні ще до її народження, коли дружина була вагітною – у 1942 році. І мати виховувала доньку сама. У родині Катерини від матері до доньки передавалося вміння ткати полотно. Вона самостійно могла виткати гобелени та рушники. І загалом росла обдарованою дитиною. Втім, у селі важко тоді було плекати і розвивати цей талант: вчителів чи якихось гуртків там не було, тож дівчина займалася самотужки.
Згодом Катерина з родиною переїхали до Путивля. Дівчина працювала у цеху на заводі радіодеталей, але захоплювалася малюванням, мала хист – тож вирішила вступити на навчання за цим профілем.
І не пройшло і кілька років, як Катерина Петрівна закінчила художній інститут заочно. А потім – збулася її мрія – пішла працювати за спеціальністю – художницею-оформлювачкою спочатку у технікумі, а потім у Сільгосптехніці.
Якось взяла путівку і поїхала відпочивати на море, в Крим. І там, на курорті Саки пощастило знайти кохання свого життя. Він був іноземцем, з Куби, льотчиком-дослідником… На жаль, щастя не склалося – згодом отримала звістку про те, що хлопець загинув. Проте, плинули роки, та Катерина не могла забути коханого – і неодноразово закарбувала його образ на полотні…
Втім, життя тривало, а Катерина змінила його докорінно – вирішила поїхати шукати долі в Узбекистан, м. Наманган. Це друге за величиною місто Узбекистану, розташоване у Ферганській долині. Його історія сягає коренями XVII століття, а назва походить від перського «соляна копальня». Місто було важливим ремісничим та торговим центром, особливо розвиненим було текстильне виробництво…
Там був наче інший світ, в якому їй дуже сподобалося. Катерина Петрівна працювала у Намангані викладачкою у школі, вела художні гуртки, робила виставки. Всі свої сили віддавала творчості і все своє вміння намагалася передати дітям. Вона малювала, робила карбування, випалювала по дереву, ткала гобелени, працювала із соломою та склом…
Але коли почалися заворушення в Узбекистані і там стало неспокійно, прийняла рішення повернутися на Батьківщину, до Путивля.
Ще з 55 років вона вийшла на пенсію, жила сама, у власному будинку на вул. Партизанській, як пригадує її сестра Галина Рижикова.
– Жила Катерина дуже скромно. Не знаю, як знаходила копійку на те, щоб купити фарби чи нитки, – розповіла Галина Григорівна. – Вона, бувало, виходила зі свого будинку і спускалася до Сейму – малювала і малювала річку, будиночки, коней, дуби… Вся наша природа путивльська на її полотнах. Вона її надихала! Портретів чи іншого було дуже мало – більше пейзажів.
Пані Галина каже, що чимало залишилося гобеленів, витканих Катериною. А у них – ніби власний світ, фантасмагоричні образи і легенди, втілені у текстильні композиції. Як зазначали організатори виставки, творчість Катерини Кобилякової поєднує традиції наївного мистецтва, архетипічні образи та власну художню міфологію.
Одна з найяскравіших робіт, що залишилася у родині – це гобелен із дівчиною, яка ніби парить верхи на білому коні. А у будинку художниці і досі зберіглися неймовірні мозаїки із мавкою, півнем, зозулею…Путивльщина у роботах Кобилякової – центральна. А основні перлини колекції – роботи із соломки. На одній з них князь Ігор вирушає в похід зі списом на фоні дерев’яного храму, а у небі летять лебеді чи дикі гуси… На другій – Ярославна плаче на валу фортеці Путивль. Це найсильніші образи та витвори мистецтва, пов’язані зі стародавнім Путивлем… На жаль, її світ перевернувся у 2022 році, коли художниця була вже слаба – до рідного краю прийшла війна.
– Я приходила до неї на початку 2022 року, – каже сестра Галина Григорівна – і Катерина вкрай засмучена. Це єдине, про що говорили тоді. Кажу їй: «Давай не будемо про це, бо ти засмучуєшся, тобі не можна хвилюватися». «Як не хвилюватися? Всі про це лише й говорять», – казала вона. Дуже переживала, що коїться… Художниця померла у Путивлі, у віці 79 років, у 2023 році, – так і не дочекавшись мирного неба та визнання. А перед смертю згадувала свого коханого кубинця із карими очима… Путивлянка-мисткиня залишила світу свій наївний, світлий, емоційний доробок.
P.S.: До речі, хто буде в Києві, завітайте на виставку путивльської художниці Катерини Кобиякової – вона працюватиме до 18 липня. А галерея «Кузня» розташована в історичній будівлі – у пам’ятці архітектури на київському Подолі, за адресою: Нижній вал 37/20.
Підготовила Тетяна Каушан
