Путивлянин – у Червоному Хресті України
Він мріє прокидатися від будильника на риболовлю, а не від тривог. Душі не чує у своїх донечках. І зізнається, що боїться крові – але вже півтора роки рятує поранених…
Милосердя, любов до людей – ось найбільша людська чеснота. І нею сповна наділені волонтери, що самовіддано працюють у Загонах швидкого реагування Червоного Хреста, на Донбасі. Один з них – наш земляк, уродженець Путивля, Сергій Плотников.
Робив меблі і захищав екологію
Поспілкувалися із Сергієм як раз напередодні його чергової «ротації» – поїздки на Донбас, це було 9 травня. Трохи побалакали про життя у Путивлі, про його рідне місто, де народився та закінчив школу. Він пригадав про навчання в технікумі, про студентські роки та про обрану тоді мирну спеціальність «Технологія зберігання, консервування та переробка плодів та овочів» (вчитися поїхав до вишу у Полтаві). Закінчивши університет, Сергій Плотников повернувся з Полтави до Путивля. Працював і вже тоді, у 2016 році, почав активно займатися волонтерською діяльністю. Спрямував зусилля на поліпшення екологічного стану улюбленої мальовничої річки Сейм, на берегах якого постійно пропадав із братом в дитинстві. Певна річ, Сергій знайшов однодумців, що об’єдналися у Громадську організацію «Чистий Сейм».
Проте з роботою в місті було не густо, а сім’ю і малих донечок треба було забезпечувати, тож Сергію неодноразово доводилося шукати підробіток у столиці. Врешті-решт родина вирішила остаточно перебратися до Броварів. Там і застала сім’ю Плотникових велика війна.
– Як і більшість українців, 24 лютого прокинулися від спалахів і вибухів, – пригадує Сергій той страшний ранок у 2022-му. – Спочатку просто не зрозуміли, що це: просто не могли повірити!..
У той же день, зібравши найнеобхідніше, гроші та документи, виїхали до Білої Церкви, де був дачний будинок друга. По столиці тим часом йшов масований обстріл, невідомо було, що робити далі.
Пройшов тиждень, російські війська рухалися в Бучу та в Ірпінь. Але коли вони почали доходити вже до Макарова, Сергій із дружиною вирішили їхати далі – на Західну Україну, щоб вивезти дітей подалі від небезпеки, від вибухів:
– Для дівчаток (меншій було 4 рочки, старшій – 11 років) кожен почутий вибух, кожна сирена – це був стрес. Вони були налякані, та й ми самі не знали, чого чекати.
Родина знайшла прихисток у селі в Хмельницькій області – у знайомого. У сільській хаті мешкали до травня. А коли отримали звістку, що ЗСУ вигнали російські війська з Сумщини, відправилися до батьків у Путивль, де було порівняно спокійно. Втім, через місяць прийняли рішення повернутися додому – до Броварів. Адже так хотілося зануритися знов у звичне життя! На жаль, через війну, яка зруйнувала багато підприємств і змусила закритися чимало бізнесів.
«Тієї роботи вже не було, – каже Сергій, – та виживати якось треба, тому довелося шукати нову». Тож він не розгубився і узявся будувати життя наново. Врешті-решт зайнявся улюбленою справою – почав робити меблі.
Місія спасіння
Та осінь (втім, як і весь 2022 рік) закарбувався у пам’яті Сергія. Якось один із друзів запропонував йому пройти навчання і долучитися до Червоного Хреста України. Цілком не розумів навіть, що цей тренінг і рішення спробувати себе волонтером Червоного Хреста – без жодного пафосу! –змінять його життя.
Для чоловіка це була «terra incognita»: не мав справи з медициною і раніше навіть уявити не міг, що спробує опанувати надання першої домедичної допомоги. А крім того, що згодом безпосередньо надаватиме допомогу постраждалим: «Взагалі не думав ніколи, що з’явиться таке в житті! Але зараз ситуація така, що кожна людина має займатися чимось корисним для суспільства, для України», – каже він.
Війна змінила дійсність для багатьох із нас. Та що й казати, російські ракети та бомби цілять у цивілізований світ, у великі міста, у багатоквартирні житлові будинки. Руйнують цілі під’їзди, не жаліючи мирних мешканців… І не лише ДСНС, поліція та «швидка допомога» першими виїздять на місце влучання. Іноді постраждалих багато, а допомога конче потрібна. Тож на місце мчать загони швидкого реагування Червоного Хреста України. До одного з таких, до Київського загону, належить і Сергій Плотников.
Загони швидкого реагування – це особливі підрозділи Червоного Хреста України, волонтерські екіпажі, які виїжджають на допомогу постраждалим.
Наприклад, коли у Броварах гвинтокрил впав на дитячий садок, волонтери в червоній формі, з хрестом-символом милосердя, приїхали на місце аварії. Вони надавали першу допомогу легко пораненим, людям із синцями та дрібними травмами.
– Нам зазвичай телефонує у таких випадках ДСНС і каже, що ми потрібні. Тож збирається групи волонтерів і виїжджають на місце. Там розгортаємо кілька наметів, – розповідає Сергій Плотников. – Має бути пункт обігріву, адже зазвичай у таких ситуаціях люди вибігають на вулицю без речей, без теплого одягу, у одних капцях, рано вранці. Тож стараємося зігріти ковдрами, іншими засобами обігріву. Обов’язково розгортаємо палатку, де надається перша домедична допомога, допомога психолога – бідні люди знаходяться в шоковому стані! Також піклуємося, щоб швидко нагодувати гарячою їжею, напоїти чаєм.
Такої роботи у волонтерів, на жаль, вистачає. За покликом душі, з милосердя, вони у випадку масштабної події, влучання ракети відправляються на допомогу. Як пригадує Сергій, запам’ятався «приліт» на початку цього року: 2 січня російські війська завдали ракетних ударів по столиці. У багатоквартирному житловому будинку в Києві винесло стіну у під’їзді, повибивало двері, вікна, і на жаль, загинули люди. Того разу волонтери разом із рятувальниками та поліцією ходили по поверхах, шукали вцілілих, виводили тих, що міг самостійно пересуватися.
– Зазвичай медики не повинні заходити за стрічку, – каже Сергій, – тож ми працюємо на «прильотах» разом із ДСНС – допомагаємо евакуювати постраждалих, виносимо на руках, чи виводимо, хто здатен іти…
Але це ще не вся робота в рамках місії спасіння.
3 тижні звичайного життя, роботи по виробництву меблів та рутинного клопоту у Броварах… А на наступні 3 тижні потрапляєш зовсім у інший світ – на базу Червоного Хреста – на Схід.
Спочатку, каже, дружина непокоїлася, відмовляла їхати – коли збирався на Донбас, на базу Червоного Хреста вперше. Проте Сергій сказав: «Це треба комусь робити! Поїду, спробую». І поїхав із гуманітаркою до м. Часів Яр… Як водій екіпажу Червоного Хреста чи в якості супроводу, Сергій вдягає у червону уніформу, бере «бронік», каску, аптечку, турнікет, бандажі, матеріали для перев’язки… Ось так він їздить на волонтерські ротації на Донбас вже 1,5 року.
За 7 км від лінії фронту
Саме на такій відстані від справжнього пекла має мінімально знаходитись екіпаж Червоного Хреста. Сергій Плотников – за кермом, вивозить постраждалих, поранених до шпиталів, лікарень, що знаходяться далі – у тилу.
За ці 3 тижні, коли він на базі, не висипається. Адже іноді доводиться вставати і зрання, і посеред ночі – в залежності від ситуації на фронті. Зараз складно, багато поранених… Отже волонтери за час ротації, за 3 тижні, долають загалом близько 20 000–30 000 км, приблизно по 7000 км кожен екіпаж. А коли дорога – вирва на вирві, яма на ямі, Сергій думає не стільки про звуки вибухів, що лунають з «нуля», а про те, як обережно довезти пораненого. І хоча справа волонтера – непроста, подекуди – в екстремальних умовах, приходить розуміння: ти зробив усе, що повинен, що маєш робити!
– Чи обстрілювали базу? – питаю.
– Коли я там був, на щастя, ні, – відповідає волонтер. – А от раніше, ще у 2022 році «прильоти» були. Обстріляли з артилерії, врятувало лише те, що волонтери всі були в їдальні, а потім спустилися до «сейф-зони». Дивом ніхто не постраждав! Звісно, базу тоді довелося залишити. А через кілька днів туди влучила ракета чи бомба. Не знаю… Залишила вирву 10 х 10 метрів.
До речі, під час роботи на базі хлопці і дівчата з Червоного Хреста не лише транспортують постраждалих, а й виїжджають на ДТП. Крім того, зразу, у перші дні ротації, мають пройти тренінги, щоб поновити навички надання першої допомоги. Адже швидкість і злагодженість дій рятує життя!
Сергій раніше зовсім не думав, та й не уявляв, що зможе надавати таку допомогу, навіть після стількох тренінгів і навчань:
– Насправді, у мене була проблема, що я боявся крові. Але коли хочеш, щоб людина вижила, а навички відповідні є, робиш усе необхідне. Усвідомлення, що там було багато крові, приходить пізніше…
Головне, що дає наснагу та сили поєднувати роботу і волонтерську діяльність, це прекрасна родина: кохана дружина і дві улюблені донечки.
– А ще постійно думаю про те, що все неодмінно закінчиться нашою перемогою, – каже Сергій. – Що всі ми повернемося додому та будемо займатися повсякденними справами. А ті, у кого війна відібрала дім, знайдуть все одно своє місце у мирному житті! Зараз у нас одна мотивація на всіх – це наша перемога! Мрію, щоб прокидалися вранці не від сигналу тривоги, а максимум – від будильника на риболовлю!
Мабуть, це спільна мрія багатьох українських чоловіків. І йдуть до неї, продовжують боротися: беруть до рук зброю, щоб захистити дітей, Батьківщину, чи рятують життя людей, повсякчас ризикуючи власним…
– Хочу ще додати, що закликаю всіх людей, щоб донатили по можливості волонтерам чи військовим. Це, безперечно, допомагає нашій перемозі! Україна вистоїть лише завдяки спільним зусиллям всіх УКРАЇНЦІВ. Слава Україні!
(Фото з архіву Сергія Плотникова: Путивлянин у складі загонів швидкого реагування Українського Червоного Хреста)
Матеріал підготовлено за ініціативи Національної спілки журналістів України для проекту “Близько до “нуля”: життя прифронтових громад” в партнерстві з порталом Gazeta.ua та журналом “Країна” за підтримки Free Press Unlimited. В проєкті беруть участь видання з прифронтових та деокупованих територій: “Рідне місто” (Мирноград, Донецька обл.), “Путивльські відомості” (Путивль, Сумська обл.), “Весть” (Чернігів), “Голос Гуляйпілля” (Гуляйпілля, Запорізька обл.), “Зоря” (Золочів, Харківська обл.).
