Наші захисники. Максим та Сергій Гурєєви
Є імена, які назавжди залишаються в серці країни. Є історії, які неможливо читати без болю, але їх необхідно пам’ятати. Це історії наших захисників – людей, які без вагань стали на захист України та свободи української нації.
Продовжуємо ініційовану начальником Сумської ОВА Олегом Григоровим серію публікацій про наших воїнів, щоб зберегти пам’ять про їхній шлях і мужність. За кожною історією – доля людини, її мрії, випробування і подвиг. Вони нагадують, що незалежність не дається задарма, а мир виборюється надзвичайно високою ціною.
Поки ми пам’ятаємо наших Героїв, їхній подвиг продовжує жити. Їхня відвага, незламність і безмежна любов до України назавжди залишаться прикладом для нинішніх і майбутніх поколінь. Саме з таких історій складається пам’ять народу, сила держави та шлях до нашої Перемоги.
Батько та син
Бачиш цих чоловіків-путивлян Максима та Сергія Гурєєвих – розумієш, що за посмішками та чорним гумором, без якого не вивезти на війні, криється справжня міць. Міць та характер, які дозволяють Україні триматися. А подекуди – навіть контратакувати ворога. Як-от на Лиманському напрямку, де зараз воює Максим. Сувора реальність Лиманського напрямку, Серебрянське лісництво, Ямпіль, а потім Зарічне, Ставки, Торське, Діброва… На тлі цієї випаленої землі надзвичайно гостро відчувається контраст із колишньою мальовничістю Донбасу та Слобожанщини. Ще кілька років тому тут буяла затишна краса: вздовж річки стояли турбази та готелі, поруч із Ямполем діяла страусина ферма… Суцільне згарище… А колись густий ліс Серебрянського лісництва посічений у тріски та обгорілий… Проте, зараз Лиман, знівеченій війною, для багатьох із нас – квінтесенція сподівань. Там наші наступають. І водночас – це найважчі атаки та випробування для хлопців, що наразі там. У вирі подій – бійці 2 лінійного батальйону 117-ї окремої бригади тероборони, серед яких 34-річний путивлянин Максим Гурєєв. Для них, як і для багатьох інших підрозділів, цей рубіж став випробуванням на межі людських можливостей. У складній системі координації військ командний пункт під землею є нервовим вузлом бою: сюди зливаються воєдино оперативні дані, тепловізійні сигнатури з дронів та БпЛА… З самого початку «повномасштабки», у квітні 2022-го, до лав ЗСУ, вступив батько Сергій Гурєєв. Раніше він тривалий час був першим заступником міського голови та працював у місцевому самоврядуванні. А також був палким фанатом футболу. Захоплення цим видом спорту він прищепив і сину. Як і патріотизм та любов до Батьківщини. Тож військовий обов’язок став для Максима не вимушеним кроком, а закономірним. Цивільний, який жодного дня не служив, боровся із наслідками важкої травми, маючи медичні обмеження, пішов у військо. А згодом перетворився на ключового оператора командно-спостережного пункту – одного з тих, кого на передньому краї називають «капітанами бою»…
Бойова «еволюція» …
Колись мирне життя в Путивлі текло своїм розміреним ритмом, де робота поєднувалася з великим захопленням – футболом. Життя якось не готувало його до війни, як і багатьох інших хлопців. У цивільному житті Максим Гурєєв працював диспетчером у КП «Путивльміськовдоканал» і зовсім не думав про те, що колись буде військовим і братиме участь у бойових діях. І весь час його справжньою пристрастю залишався футбол: він виступав за путивльську команду «Ярославна», віддаючи грі увесь вільний час. Напередодні Нового 2022 року Максим зазнав травми, розірвавши ахіллове сухожилля на нозі. Потягнулися виснажливі місяці у гіпсі відновлення тривало довго, і на момент початку повномасштабного вторгнення Максим лише намагався ходити, з болем розробляючи занімілу кінцівку. Проте, коли прийшов час повторно пройти військову комісію, Максим вагатися не став.Коли виникла потреба проходити медичну комісію у військкоматі, цивільні лікарі та знайомі радили оформити відстрочку, дивуючись, як людина, що щойно звелася на ноги, може іти служити. Окрім травми ноги, Максим ще у 27 років був знятий із військового обліку за станом здоров’я, маючи кілька вроджених вад зору, отримавши статус «непридатний», згодом, після проходження ВЛК – «обмежено придатний». – «Алло, не хочете прийти, перепройти комісію?» Кажу: «Хочу», — пригадує Максим. — Прийшов, перепройшов. Я принципово не хотів просто сидіти в тилу… Міг би бути діловодом, але вирішив їхати, – згадує Максим.
У результаті Максима направили у складі першого набору ТрО на навчальні збори в Чернігівську область. Адаптація новобранця, який не проходив навіть строкової служби, виявилася жорсткою. Це був період, коли ворог активізувався, а по Чернігову завдавали ракетних ударів. Бійцям доводилося годинами сидіти у вогких, необладнаних підвалах, де від контрасту – літня спека на вулиці та холод під землею – всі безперервно кашляли й хворіли. Поки Максим опановував базову військову справу на полігонах Чернігівщини, почуваючись розгубленим новобранцем, його батько вже тримав фронт у найгарячіших точках Донбасу у складі «Чорних запорожців» (72-га окрема механізована бригада імені Чорних Запорожців, – ред.).
Таємниця Сергія ГурєєваПеребуваючи у самому пеклі боїв під Вугледаром, Сергій Гурєєв протягом пів року зберігав секретність, не казав нічого про це своїй дружині. «Священна брехня» була, перш за все, для коханої дружини Катерини. Сергій Володимирович переконував її, що служить сержантом-інструктором на полігоні в Білій Церкві.– Перші пів року Катя взагалі не знала, де ми, – пригадує він. – Я їй брехав, що я в Білій Церкві на полігоні: мовляв, я старий грамотний дядька, сержант, треную молодих. Кажу: виїжджаємо на 4 дні на полігон без зв’язку, повернуся – зателефоную. А самі на бойових! Хлопці в бліндажі сидять, вип’ють чаю й кажуть: «Володимирович, ну ти даєш! Ти повинен сказати дружині, де ти! Не дай Боже щось…» А я відповідаю: «Я краще знаю. Не треба їй переживати кожну хвилину». Сергій Володимирович стояв непохитно: краще брати весь страх на себе, ніж розпач і переживання «моєї Катрусі» (як лагідно називає).
Феномен батьківської любові на війні також рідко вдягається у патетичні слова. – Батько завжди переживає мовчки… Я – за нього, він – за мене, – стисло формулює Максим глибинну суть їхніх взаємин.
Ця, іноді мовчазна, батьківська підтримка, ґрунтується на любові та взаємоповазі. І саме вона стала для Максима тією опорою, яка допомогла йому не розгубитися під час направлення на схід і знайти свій справжній фах у лавах 153-го батальйону.
Оборонець лиманського лісу
153-й окремий батальйон (Шосткинський) 117-ї окремої бригади ТрО сформувався з місцевих цивільних чоловіків, які на початку вторгнення згуртувалися для захисту рідної Сумщини. Згодом цей підрозділ пройшов через повну трансформацію, перетворившись на один із найбоєздатніших та найстійкіших батальйонів. Його кидали на найгарячіші ділянки фронту: від Бахмута та кордону на Харківщині – до прикордонних рубежів Сумщини, Красногорівки та Лимана. Зараз він підпорядковується Третьому армійському корпусу, який очолює Андрій Білецький. Шлях Максима у підрозділі розпочався з моменту, коли він разом із побратимом прибув на Донбас. Спочатку панувала якась невідомість – бійців одразу направили в район Лимана. Розподіл виявився несподіваним. Максиму видали припис, де значилася військова спеціальність: «лінійний наглядач лінії зв’язку взводу зв’язку». Перші чергування проходили на тактичному командному пункті (ТКП) у селі Зарічне та Ставки. Пригадує, як доводилося працювати під постійною загрозою ударів КАБів та мінометних обстрілів….Головне завдання зв’язківця полягало у безперебійному забезпеченні тривалого функціонування трьох критичних елементів: електроживлення (обслуговування генераторів та акумуляторів), терміналів Starlink і надійного спеціального зашифрованого зв’язку для передачі документів ДСК.
Перелом у його службі стався тоді, коли вони, разом із побратимом Максом – за власної ініціативи та власним коштом – розгорнули роботу з радіоелектронної розвідки (РЕР). Вони виставляли антени, налаштовували програмне забезпечення й цілодобово моніторили незашифровані канали зв’язку росіян.
Ефективність цієї розвідки вразила командування під час одного з ворожих піхотних штурмів. Максим із побратимом запеленгували раптову зміну позивних ворога та характерні переговори, що свідчили про підготовку атаки. Більше того, виявивши скупчення з близько 50 окупантів на стику бригад, бійці через «горизонтальні» зв’язки (через свого побратима «Маестро» та бійців ССО) оперативно передали точні координати. – Українців важко знищити саме тому, що в нас усе тримається на горизонтальному зв’язку, – каже Максим. – Зателефонували, попросили, порадили, закрили діру. Побратим із позитивним позивним «Маестро» міг особисто налагодити контакт із сусідами так, що навіть комбриги дивувалися: звідки ви це дістали? А воно все робиться через людське спілкування.У результаті по місцю зосередження ворога було завдано нищівного удару реактивною системою HIMARS.«Теплова сигнатура згасла»…В умовах сучасної технологічної війни поле бою стало повністю «прозорим». Роль оператора командно-спостережного пункту – «капітана бою» – вимагає високої концентрації, здатності миттєво ухвалювати рішення та орієнтуватися у цифрових системах управління військами. За моніторами на КП вирішується доля підрозділів, а кожна помилка чи затримка коштує людських життів.
Максим Гурєєв опанував сучасні дронові технології досконало… Втім, не дрони гинуть на війні – гинуть люди. За словами військового, втрачати людей – найважча річ у війні. І для нього особливо драматичною сторінкою бойового шляху стали міські бої в Красногорівці. Це були жорстокі зіткнення у приватному секторі та між багатоповерхівками. Максим досі з болем згадує історію порятунку пораненого хлопця, який виконував там бойове завдання. Він зазнав важких поранень у ногу, руку та шию, опинившись у сірій зоні серед палаючих руїн. Упродовж тривалого часу йому скидали з дронів медикаменти, їжу та воду, намагаючись витягнути. – Наші дрони літали та шукали наших хлопців, – пригадує той день Максим. – І ось – вони вийшли на зв’язок. 300-ті… Поділили на сектори та шукаємо хоч щось. І тут на околиці, що під контролем росіян, бачимо вогник: горить будинок. І там наш поранений. Поранення у руку та шию. Рухатися може, але під російськими дронами таку відстань і здоровій людині пройти важко. І тут наш Ігор каже: «Ми тебе витягнемо». І ми витягували. Тягнули, ліки, їжу та воду кидали з FPV-дронів. Нам треба було «дотягнути» пораненого до точки, де зможемо забрати… Але він дійшов до високої трави і впав – не зміг більше йти. І попросив у нас «Скиньте знеболювальне». Потім його випив… і більше не вийшов на зв’язок. Ввечері його теплова сигнатура на моніторі дрона остаточно згасла… Це був жах. Чудовий був хлопець та гарний офіцер. Як Максим зізнається, найважчим психологічним випробуванням для нього стало заведення та виведення бійців на позиції. Адже доводилося втрачати побратимів. Служба на передку випалює емоційно. Цілодобова напруга, постійні обстріли, втрати побратимів і брак сну призводять до повного морального виснаження. – Настає момент, коли ти просто хочеш спати. Ти не хочеш нічого, тільки спати. За пів року цей азарт вигорає. Ти живеш у закритому просторі підвалу, де постійний гул, рації, команди…Із позитивуАле гіркий досвід втрат компенсувався радістю порятунку людей. Максим з особливою гордістю згадує, як йому вдалося вивести з позицій бійців із позивними «Ташкент» та «Професор». Чоловіки просиділи на позиції без руху майже два місяці, спостерігаючи за ворогом. Коли прийшла ротація, їхні м’язи настільки атрофувалися від нерухомості, що бійці ледь пересували ноги і від втоми, викидали все майно, залишаючи лише рацію та автомат. Проте, завдяки чітким командам з КП та супроводу дронів, виснажених воїнів вдалося покроково вивести у безпечну зону та передати медикам.
– Із позитиву на війні є 3 речі, – каже Максим. – По-перше, це коли виводиш з-під вогню людей. Коли 300-го врятував. По-друге, радієш, коли ротація. Адже зараз хлопці на позиціях буває стоять по 3 місяці. Буває міняєш позицію, заводиш на неї хлопців, а 2-х треба виводити. Кинулися, а один з них навіть іти не може – так м’язи заклякли. Уявіть, скільки часу у бліндажі без руху. Виходити небезпечно: якщо помітили – ти труп. А по-третє, наснаги додає колектив, побратими. Мені пощастило з колективом! Це як кулька знаходить своє місце серед схожих, коли кидаєш до купи, так і я знайшов своє – серед своїх.
Говорячи про позитив батько доповнив сина таким спогадом:- «Пам’ятаєш, сину, як зустрілися в Гірнику?» Він мені телефонує, що мають висуватися з Київщини на Сумщину для охорони кордону. А за 2 дні знов телефонує і каже: « Привіт, я тут у тебе по сусідству. Базуюсь в Гірнику». А це всього біля 40 км від Курахового, де базувались тоді Чорні Запорожці. Тож так ми зустрілися на Донеччині у фронтових умовах. Це було дуже щемливо і запам’яталося на все життя!
Кіт Гарбузик та чорний гумор Життя на командному пункті – це ізольований підземний простір, де відсутнє сонячне світло, а дні зливаються у безперервні нічні та денні чергування. Психологічним захистом у таких умовах стає повна довіра до побратимів, злагодженість та… чорний гумор. І ось приклад: історія про рудого кота. Якось уранці на КП бійці спостерігали через дрон аеророзвідки, як голодний рудий кіт біля ворожих позицій щось їв. І коли Максим показав побратимам фотографії маленького рудого кошеняти на ім’я Гарбузик, яке бійці прихистили, один із військових незворушно поцікавився: «Чи це не твій Гарбузик там біля ворожих позицій хазяйнує?»
Невід’ємною частиною побуту стала й нічна логістика. Коли піхота тижнями й місяцями сидить у сирих окопах під постійним наглядом ворожих безпілотників, неабиякою радістю для них стають снеки та ласощі. Важкими дронами «Вампір» бійцям на передній край доправляють не лише боєприпаси та воду, а й спеціальні замовлення – чіпси, горішки та сухарики.
Оборона Сумщини
Окремою сторінкою професійної гордості Максима стала служба на кордоні Сумщини. Протягом майже 11 місяців безперервного чергування, завдяки жорсткій системі спостереження та превентивному вогню, підрозділ досяг результату: на їхній 15-кілометровій ділянці відповідальності жодна ворожа ДРГ не змогла перетнути державний кордон, тоді як на сусідніх відтинках ворожі диверсанти подекуди завдавали важких втрат. Разом із тим, Максим відзначає стрімку та небезпечну зміну технологій у війні. На зміну звичайним FPV-дронам, які можна придушити засобами радіоелектронної боротьби (РЕБ), прийшли ворожі дрони на оптоволокні. Із дальністю польоту від 25 до 30 км і спробами працювати навіть на 50 км. Тонка нитка скловолокна робить купольні РЕБи абсолютно марними – такий дрон можна лише збити вогнепальною зброєю або фізично перебити кабель. Це докорінно змінює тактику, перетворюючи змагання між операторами БПЛА та захисниками на виснажливу гонку за виживання.
Футбол і війна як робота
Проте, незважаючи на технологічні виклики та виснаження, родину Гурєєвих тримає у цій тривалій боротьбі незаперечна віра у майбутнє. Максим каже, що найбільше мріє про те, щоб повернутися після закінчення війни додому. І водночас мотивує те, що кожен військовий зараз фактично незамінний на своєму місці і має унікальні вміння та досвід:
– Якщо я не буду цю роботу робити, то не факт, що її буде робити хтось інший, – каже Максим Гурєєв. – І я хоча б уже вмію її робити…Крім того, захопленням та мотивацією для Максима залишається спорт. Любов до нього – від батька Сергія. Навіть у найважчі періоди на фронті знаходить можливість відстежувати футбольні новини, цікавитися долею рідного клубу «Ярославна». Мати Катерина із гордістю показує цілий куток із десятками кубків та медалей сина. До повномасштабки Максим був капітаном команди з футзалу та активним гравцем на футбольному полі. А ми неодноразово писали про нього на шпальтах «Путивльських відомостей».
До речі, успіхи синів – предмет особливої родинної гордості. 25-річний Арсеній Гурєєв став професійним футзалістом: він пройшов шлях до гравця Екстраліги. У своєму здобутку має срібну медаль Ексталіги України у складі клубу «Аврора», виходив до фіналу Кубка України, а нині виступає за столичний клуб «Фантом». А у Сергія Гурєєва, крім футболу, є ще одна віддушина – поезія. Ми вже знайомили наших читачів із його творами. А нещодавно він почав створювати пісні на свої вірші. Вагомий внесок родини Гурєєвих у оборону держави відзначений і на офіційному рівні. Нагородний годинник від Сумської обласної державної адміністрації, грамоти та відзнака «За сумлінну службу» є визнанням заслуг Максима.
А ми визнаємо і віримо, що завдяки таким путивлянам-захисникам, як ці прості путивляни, батько та син, наша Україна стоїть непохитно. Небайдужість до людських доль, віра у справедливість, спортивні захоплення та гумор – це складає справжню українську вдачу.
Тетяна Каушан (фото автора та з архіву Максима та Сергія Гурєєвих)
