Тепла й зворушлива зустріч жінок та чоловіків із клубу «Фронтовичка», присвячена річниці визволення Путивля від німецьких окупантів, пройшла вчора, 3 вересня, в укритті Центру позашкільної роботи. Ініціатором, як і зазвичай, виступила голова жіночої організації Валентина Анякіна.
До засідання клубу доєдналися поважні гості: секретар Путивльської міської ради Олександр Литвинов та депутат Сумської обласної ради Євген Южаков.
Учасниці ділилися спогадами про роки тієї, вже давньої для нас, але закарбованої у їх свідомості, війни. Говорили про втрати, поневіряння воєнних і повоєнних років, про ціну свободи. А також про те, що так само чекають тієї миті, коли сьогоднішнє жахіття постійних тривог і обстрілів нарешті закінчиться…
– Сьогодні ми зібралися до Дня визволення Путивля всім клубом «Фронтовичка», який працює понад 30 років, – розповідає організаторка Валентина Анякіна. – Ми завжди вшановуємо ці дати, згадуємо ветеранів Другої світової війни, фронтовиків, які тоді принесли перемогу у наше місто: це Георгій Горбачов, Михайло Філяков та Григорій Калачевський.
Особливою подією став виступ 91-річної пані Катерини Бокатової, яка була безпосереднім свідком тих далеких подій – на початку війни їй було 6 років. Але дитяча пам’ять зберегла багато деталей. Катерина Олександрівна розповіла про тяжкі дні окупації, нестачу їжі, страх облав, і про те, як люди з надією чекали на прихід визволителів.
– Коли почалася війна, мені було п’ять з половиною років, – пригадує вона. – Батька ми фактично не бачили, бо він був і на Фінській війні, і у Польщі. Повернувся лише у 1940-му році, коли Польщу вже розділили. Але невдовзі почалася Друга світова війна. Нас у матері було четверо діток. Старшому було 7 років, а молодшій сестричці – усього 1,5 рочки, вона народилася вже без батька, вона його навіть не знала. Адже у 1941 році, 3 липня, він батько вже отримав повістку. До речі, у сестри вона зберіглася! Там написано: «Коханову (тоді-то) з’явитися у воєнкомат»… Після того ми батька не бачили… А у вересні до нас з’явилися «гості» – німці. Два роки ми були у окупації. Дітей у кожній родині було по двоє, по троє або по четверо. Топитися було нічим, їсти – теж. На кухні вода замерзала. Де був комбікормовий завод, був глибокий колодязь. До цього колодязю стояло по 800 чоловік. І як мати казала «Знову вбивають». Пам’ятаю, як їхала машина, а за нею бігла жінка

Була родина Піндриків, чоловік був євреєм, а дружина – наша. Так ось німці забрали дітей, а їхня мати бігла за машиною, яка їх везла… Ще багато років потому ця жінка на Пасху ходила із квітами на те місце… Ще був випадок. У моєї тітки була подруга на прізвище Нечвеєва, чоловік якої був у армії, він теж були євреєм. Тому їхніх діток довго ховали у нашому підвалі. Якщо б знайшли, відомо, де б і ми, і єврейські діти були…
Пані Катерина також пригадувала, як вулицю Свободи, на якій вони мешкали, поділили на «10-двірки». Кожна мала виростити-вигодувати кабанчика для німців. Якщо не вигодуємо, заберуть все, що є. Наприклад, у нас була корівка. Тітка пішла до німців пояснювати, що у нас родина, в якій четверо дітей, яких треба чимось годувати. Вижити було важко, одна з сестричок навіть померла під час тієї війни. Пані Катерина згадувала, як у 1943 році місто зустрічало радянських солдатів зі сльозами радості:
– А коли німці відступали, ми з бабусею пішли прати на Сейм. Путивль був пустий. А коли ідемо назад – пройти неможливо: машини, мотоцикли… Почався обстріл. Вікно у нас вилетіло, ми закричали… Ми пішли до Спадщанського лісу, пересиділи у якійсь ямі. Пересиділи, потім повернулися до міста. Приходимо, у дворі вже стоїть радянська кухня – нас одразу нагодували. Мені тоді майже 8 років виповнилося. Пам’ятаю наших солдатів у гімнастерках… Але вони довго не залишилися, пішли далі. І почалося тяжка післявоєнне життя…
Її слова викликали щирі емоції – у залі було тихо, а на очах слухачок з’явилися сльози. Саме завдяки вашим свідченням наше покоління зможе відчути, якою дорогою ціною виборювалася свобода тоді і якою вона виборюється сьогодні. Такі зустрічі нагадують, що історія живе не лише у книжках, а й у серцях тих, хто проніс її крізь десятиліття… Так буде із цією війною, яка неодмінно закінчиться.