Три жінки з Путивльщини зберегли сімейну пасіку, коли чоловіки пішли на фронт
Жінкам з родини Гудименків – пані Ларисі та її донькам Катерині та Дар’ї – вдалося зберегти пасіку у селі Стара Шарпівка, що за кілька десятків кілометрів від кордону з ворогом. Їм довелося опанувати бджільництво – нелегку справу, яку традиційно вважають чоловічою. І зараз можуть похвалитися тоннами меду, отриманими за сезон.
Коли батько Петро Гудименко та його зять Олександр Кіяшко, чоловік Катерини, пішли захищати Україну, велике господарство майже у дві сотні вуликів могло залишитися без догляду. Тим паче, кочова пасіка – неабиякий тягар навіть для сильного чоловіка, вже не кажучи про жінок. Потреба постійно транспортувати важелезні вулики та ночувати просто неба в полях чи посадках не дарма закріпила професію пасічника за чоловіками. Проте, їм вдалося. І якщо війна змінила життя на гірше, бджільництво, навпаки, внесло свої корективи у буденність. Із майстра шлюзів – на «нуль»Колись Петро Гудименко працював майстром у Клевеньському міжрайонному управлінні водного господарства (Клевенське МУВГ), займався ремонтом шлюзів. Але весь свій вільний час віддавав улюбленій пасіці, любов до якої успадкував ще від свого батька. Згодом бджільництво стало справою його життя. Та грянула війна: на путивльську землю заїхали російські танки. На початку квітня ЗСУ звільнили Сумщину. А в травні боронити країну пішов його зять Олександр Кіяшко, чоловік доньки Катерини. Не пройшло і кількох місяців, як Петро Григорович теж пішов добровольцем.
– Жодного військового досвіду у нього, крім строкової служби не було, – каже 31-річна донька Катерина. – Він взагалі був обмежено придатним до служби, проте не міг сидіти осторонь, і став до лав тероборони. Згодом вони потрапили в різні підрозділи: батько – у 72-гу бригаду «Чорних Запорожців», а чоловік – у Першу танкову бригаду. Вони свідомо пішли на «нуль»…Як розповіла Катерина Кіяшко, бойовий шлях батька розпочинався з найгарячіших точок, зокрема з донецького напрямку, із Вугледара, де було пекло на землі. Наразі, за станом здоров’я, Петро Григорович переведений на посаду кухара і готує їжу для своїх побратимів. Щоб навчитися – один сезонКоли чоловіки пішли на війну, жінкам дійсно було важко, як пригадує Катерина. Перед ними ще й постав виклик: що робити з пасікою? Залишити справу батька вони не змогли. Як пригадує жінка, поки Петро Григорович перебував на чергуваннях на місцевих блокпостах перед відправкою на схід, він використав кожен вільний день, щоб передати донькам та дружині основи бджолярства.
ВРІЗ: Дві сотні вуликів – велика пасіка на прикордонні Сумщини, у с. Стара Шарпівка – тримається на тендітних жіночих плечах. Поки батько та чоловік – на війні.
– Тато навчив нас майже всьому за один сезон, – каже вона. – Усе пояснив, розповів, як доглядати за бджолосім’ями. Моя сестра Дар’я спочатку боялася бджіл, укусів… раніше просто трималася подалі від цього. Проте, здолала свій страх. Розуміла, що нам із мамою потрібна допомога, бо ми залишилися самі. Тому коли у неї вихідні або відпустка на роботі, у Путивльському професійному ліцеї, не відпочиває, а стає на допомогу із пасікою.
Щоб возити бджолині «мегаполіси»У кожному вулику на пасіці – наче цілий комаховий «мегаполіс»: бджолосім’я у сезон може налічувати близько 80 тис. комах. – Коли тато сказав, що піде воювати, мені було лячно: лячно не впоратися, лячно щось зробити не так, аби не загинула ціла бджолина сім’я, це десятки тисяч особин, – пригадує Катерина. – Але поступово ми все опанували. Звісно, були і невдачі. Потрібно було звертати увагу на дрібниці, важливо обробляти від кліща. Бджоли для мене, це така ж жива домашня істота, як кішечка чи собака – вони теж хворіють, вони теж хочуть уваги.
Щоб перевозити такі вулики-«міста» – всю кочову пасіку – на медозбір (на ріпак, акацію, липу та соняшник), пані Катерина вирішила піти на курси водіння й отримати посвідчення. Тепер жінка за кермом автомобіля Renault Duster із платформою-причепом, куди завантажуються вулики.
А для найважчих фізичних робіт – безпосереднього завантаження та розвантаження вуликів – вони просять по допомогу односельців зі Старої Шарпівки. Життя на нашому прикордонні вимагає витривалості. І не лише через фізичну працю, а й через безпекові ризики. Вулики зазвичай перевозять на нову «кочівлю» пізно ввечері або раннім ранком, коли бджоли перебувають у хатках. На жаль, доки бджоли сплять, людям доводиться трохи понервувати. Як розповіла пані Катерина, нерідко переїзди відбуваються під звуки канонад чи роботи сил протиповітряної оборони по БпЛА. Та й ворожі дрони становлять загрозу на сільських дорогах у темну пору доби.
– Літало над нами, так дуже страшно перевозити пасіку, – каже жінка. – Вона перевозиться або пізно ввечері, коли вже бджола сидить, або рано вранці. І було таке, що ми стикалися з хлопцями, які збивали шахеди. Коли ти у полі, темінь, а зверху у небі бахає, дуже страшно, я вам скажу.
Жінки трьох поколіньНа допомогу на пасіці жінкам приходить і наймолодше покоління. Доньки Катерини 13-річна Анна та 8-річна Яна – також залучені до родинного промислу. Старша Анна під час качки меду допомагає розпечатувати рамки та чергує біля автоматичної медогонки, яку дідусь встиг придбати на початку війни. – Діти заглядають у вулики, допомагають прополіс збирати. А старша донечка Аня цього літа мед допомагала качати: розпечатувала стільник у рамках, стояла біля медогонки… А меншій Яні показувала трутня. Вона навіть у руках його тримала, бо він не кусається… А наймолодша, моя племінниця, поки що мала – їй усього 6 рочків. Тож вона у нас – дегустатор. Тільки куштує, – посміхається Катерина. – Дівчатам цікаво на пасіці!
Окрім викачування меду, на пасіці зробили й куточок для відновлення – апібудиночок, де під дерев’яним лежаком розташовані вулики.
– Це такий будиночок, в який лягаєш, щоб послухати гудіння бджіл, – розповідає Катерина. – Особливе гудіння, запах воску та прополісу, тепло бджіл дають змогу бодай на кілька годин відволіктися від тривожних новин.І хоча бджолярство – це важка праця, водночас воно дає внутрішню рівновагу та заспокоює, каже Катерина. Воно дає віддачу, і моральну, і матеріальну. А ще батьківська справа, ремесло пасічника дає сили дочекатися повернення своїх захисників.Втім, коли Петро Григорович та Олександр повернуться з війни, дівчата не збираються кидати бджільництво:
– Чи дає пасіка впевненість у завтрашньому дні? Упевненості зараз немає ні в чому, – констатує Катерина.
– Але бджоли справді заспокоюють і допомагають відволіктися від думок про війну. Так, це важка праця, але вона приносить задоволення. Як батько повернеться, хочу продовжити все одно займатися пасікою. Ось так гіркий полин війни з легкої руки бджолярок зі Старої Шарпівки перетворюється на мед. Щастя нашим неймовірним жіночкам-трудівницям і скорішого повернення їхніх коханих додому!
Тетяна Каушан
