До Дня пам’яток історії та культури
18 квітня в Україні відзначається День пам’яток історії та культури. Це не просто дата в календарі – це нагода згадати, скільки безцінних скарбів зберігає наша земля. Особливо, коли мова йде про Путивльщину – рідний край, де кожна стежка веде до минулого, а кожна будівля шепоче легенди. Про те, чим живе сьогодні культурна спадщина регіону, ми говорили з Сергієм Тупиком – виконувачем обов’язків директора Державного історико-культурного заповідника у місті Путивль.
– Сергію Володимировичу, наскільки багатою є історико-культурна карта Путивльщини?
– Путивльщина – це земля, де історія буквально під ногами. На сьогодні у державному реєстрі культурної спадщини, тільки в межах Путивльської та Новослобідської громад, офіційно зареєстровано 74 пам’ятки археології, 82 – історії, 39 – архітектури, 8 – монументального мистецтва та одна пам’ятка садово-паркового мистецтва. І це лише те, що зафіксовано офіційно.
Серед об’єктів національного значення – Мовчанський монастир, Спасо-Преображенський собор, церква Миколи Великоріцького, легендарні Золоті ворота в селі Волокитине, а також археологічні перлини: Городок –дитинець давньоруського Путивля та Ширяєвське городище скіфської доби. Ще один важливий об’єкт – меморіальний комплекс у Спадщанському лісі. Це не просто пам’ятки – це живі символи нашої ідентичності.
– Сьогодні у фокусі суспільства – декомунізація та дерусифікація. Як ці процеси торкнулися вашої установи?
– Ці процеси дуже глибокі й важливі. Після 2015 року багато пам’ятників радянської доби були демонтовані. Проте, за законом, вони можуть зберігатися в музейному форматі – не як об’єкти пошани, а як частина історії, яка потребує осмислення. Саме тому у 2019 році на території Спадщанського лісу ми відкрили унікальний для України об’єкт – Парк тоталітарного режиму. Це перший державний музей, присвячений тоталітаризму. Наразі там встановлено 92 пам’ятники – це своєрідний простір для критичного переосмислення минулого. Аналогічні музеї давно існують у Європі – тепер є і в нас.
– Наскільки важливою є наукова робота у збереженні пам’яток?
– Це основа всього. Пам’ятки без дослідження – це лише фрагменти, які не розкривають свого значення. Саме тому у 2012 році ми створили Путивльську археологічну експедицію спільно з Інститутом археології НАН України. Спочатку ми займалися обстеженням, а з 2017 року почали стаціонарні розкопки на Ширяєвському городищі – одному з найвизначніших скіфських об’єктів нашого краю.
Розкопки тривали п’ять років поспіль і дали безліч унікальних знахідок. Хоч у 2022 році повномасштабне вторгнення зупинило польову роботу, ми продовжили дослідницьку діяльність, а частину знахідок вже представлено на виставці, про яку, до речі, нещодавно писали на сторінках газети «Путивльські Відомості».
– Як війна вплинула на стан музеїв і експозицій?
– Важко про це говорити, але так – вплив значний. Частину наших експозицій довелося евакуювати. Музей у Путивлі, як і в селі Нова Слобода, опинилися в зоні ризику. Ми вивезли кілька сотень найцінніших експонатів на Західну Україну. Ще понад 70 передали до Національного науково-дослідного реставраційного центру в Києві. Там вони проходять реставрацію й пізніше повернуться додому – вже оновленими, готовими до нових зустрічей із відвідувачами.
– А як щодо туризму? Наскільки він був розвинений допочатку повномасштабної війни?
– До пандемії та війни, ми приймали від 40 до 50 тис.туристів на рік – при населенні самого Путивля в 14 тис. Це дуже високий показник і свідчення того, наскільки цікавою є наша історія для людей. Іноземці, українці з інших регіонів – усі прагнули побачити місця, де колись проходили дружини князів, де кожен камінь дихає давниною.
– Які ще напрямки роботи веде Державний історико-культурний заповідник?
– Ми не лише охороняємо й досліджуємо пам’ятки, а й активно популяризуємо знання про них. Видаємо краєзнавчі збірники, ведемо газету «Місто Ярославни», створюємо нові музейні експозиції. І, попри всі труднощі, ми продовжуємо працювати – бо віримо, що культура вкрай важлива навіть у найтемніші часи.
Путивльщина – це не лише минуле, це дзеркало нашої сили та спадкоємності. Серед руїн і розкопок, у храмах і артефактах – живе Україна, якою вона була, є і буде. І поки існують такі люди, як працівники іскторико-культурнихзаповідників, які зберігають її дух – ця історія триватиме.
Спілкувалась Анна Сахарова
