Іван Панченко, військовий, правоохоронець і тренер – про пауерліфтинг, зв’язок на фронті і повернення з війни
Кажуть, що війна ніколи не минає безслідно. Вона змінює жива та неживе, зброю та людей, переставляє акценти, у когось забирає здоров’я… Проте, залишає людині головне – внутрішню силу. Для путивлянина Івана Панченка цією силою та сенсом завжди був спорт. Колишній майор міліції, військовий-зв’язківець, який був на фронті 3 роки, сьогодні виховує юних спортсменів у рідному місті.
Минулої п’ятниці розмовляли із Іваном Панченком про те, як ламає людей війна: і морально, і фізично. Про те, як хтось шукає порятунок у пляшці, а хтось – гроші на лікування після поранення чи доставку до шпиталю. І про те, як це – повертатися додому – до цивільного життя…
Зв’язок під обстрілами: 3 роки на війні
У березні 2022 року, коли військкомат повернувся до міста, Іван Панченко, як офіцер запасу, пішов на війну у першій хвилі.
– У місті на початку повномасштабної війни, 24 лютого, військкомат евакуювався, залишилася поліція, на чолі з начальником поліції Дмитром Станішевським, та міська влада, на чолі з головою Костянтином Гаврильчуком, – пригадує він. – А потім, коли 17 березня військкомат повернувся, нас обдзвонили і викликали туди. Тож я спочатку був у роті охорони, потім – розподілили далі, у бойові підрозділи.
Попереду були 3 довгі роки служби, в артилерійських та мотопіхотних підрозділах. У березні 2022 р. Івана Панченка направили до 58-мої ОМБр, начальником зв’язку дивізіону на Донбасі. Тож із Путивля поїхав до селища Удачне., а потім – до міста Часів Яр.
Згодом – переведення до новоствореної 32-ї бригади, у батальйон управління і зв’язку. Він формувався під Білою Церквою. Потім відправили на Харківщину – на гарячий Куп’янський напрямок. Його завданням як командира роти було забезпечення зв’язку на командних пунктах. Війна зв’язківця позбавлена романтики: це щоденна виснажлива інтелектуальна й технічна праця під загрозою постійних прильотів. Мобільним зв’язком користуватися суворо заборонено через легкість пеленгації джерела. Потрібно було будувати складні радіорелейні лінії, налаштовувати голосові шлюзи та IP-телефонію.
– Дзвінок по мобільному телефону можуть перехопити, – пояснив Іван Панченко. – І є трагічний історичний приклад, коли Джохара Дудаєва вбили цілеспрямованим влучанням російської ракети, запеленгувавши сигнал його супутникового телефона під час розмови.
Як зізнається чоловік, згадати про щось позитивне з цього часу важко:
– Що й казати? Для мене на фронті один суцільний негатив, нічого там хорошого немає. Хто був в армії, той у цирку не сміється…
Проте, досвід роботи в міліції допоміг Івану Панченку витримати психоемоційний тиск, коли доводилося відправляти людей на бойові позиції, витягати із запоїв, чи забирати тіла загиблих побратимів… На жаль, не міг допомогти спорт, без якого він не уявляв до цього життя.
– Умови не дозволяли займатися пауерліфтингом, – каже Іван Володимирович. – Треба хоча б приміщення, тренажери та «залізо». Де в польових умовах це знайдеш?
Але люди звикають до всього, каже він. І за роки служби звикаєш і до звуків постійних вибухів. І все-таки роки в польових умовах далися взнаки – наприкінці 2024 року через погіршення стану здоров’я Іван Панченко демобілізувався.
Корінний путивлянин
Іван Панченко народився 1969 року в Путивлі. У старовинному місті на березі Сейму жило не одне покоління його сім’ї: батьки, бабусі та дідусі… Батько займався ремонтом радіотехніки, а мати працювала у магазині «Райдуга».
Іван закінчив першу міську школу, де був на той час директором Дмитро Дем’янович Власенко.
– Неймовірна людина, справжній ветеран із неабияким бойовим досвідом, – пригадує його Іван Панченко. – Воював у Другій світовій, у реальних умовах війни… Зараз зовсім інша ситуація – скоріше дії на виснаження сторін…
Він бачив, як місто розквітало навколо заводу радіодеталей. І як згодом, після закриття цього великого підприємства, воно почало «танути на очах», а люди масово виїжджали в пошуках кращої долі.
Його власний шлях у спорті розпочався в сьомому класі із секції боксу. Щоправда, бокс швидко поступився місцем гімнастиці та важкій атлетиці.
– Спорт дає насамперед упевненість, – каже Іван Панченко. – Що ти щось можеш і що в тебе вийде. Ось це найголовніше. Ставиш для себе якусь нову планку і досягаєш цього рівня.
Тоді, наприкінці 80-х, у місті вирувало зовсім інше спортивне життя. Будь-який турнік збирав десятки підлітків, а на стадіонах у футбол регулярно грали кілька різновікових команд. У 1988 році в місті відкрився тренажерний зал, який став центром тяжіння для місцевої молоді.
Міліціонер і спортсмен
Із 1992 року Іван працював у Путивльському РВВС – пройшов шлях від інженера зв’язку до начальника штабу, отримавши звання майора міліції. Спорт залишався його головним захопленням та стилем життя.
Для цього виду спорту у Путивлі переламним став 1988 рік, коли в місті нарешті відкрили тренажерний зал. Він розташовувався у приміщенні Центру позашкільної роботи, де зараз тир. Директором ЦПР був Юрій Єфтерєв. Це був наче ковток свіжого повітря. Саме там, серед гуркоту чавунних млинців, гартувалася путивльська школа пауерліфтингу. Із закриттям Путивльського заводу радіодеталей, а потім – спорткомплексу (де також певний час розташовувалася тренажерна зала), фінансування спорту суттєво скоротилося. Попри економічні кризи 90-х та закриття заводів, зал вистояв, виховавши призерів обласних змагань та майстрів спорту. Крім того, тренери-ентузіасти секції пауерліфтингу змогли зберегти базу. Зал переходив на баланс різних установ, поки не закріпився під крилом ДЮСШ та Центру позашкільної роботи (ЦПР).
Сьогодні, коли Іван Панченко повернувся вже як тренер гуртка пауерліфтингу Центру позашкільної роботи, він прийняв естафету цієї багаторічної спортивної хронології. Путивльська земля виховала потужну плеяду спортсменів, які заявляли про себе на обласному та всеукраїнському рівнях.
– У 2000 році наш вихованець, путивлянин Артем Білязе пройшов до Чемпіонату світу серед юнаків до 18 років, – пригадує Іван Панченко. – Став майстром спорту і посів на чемпіонаті четверте місце, а за окремими дисциплінами став бронзовим призером! Майстрами спорту також стали путивляни Віктор Гуценко, Сергій Акентьєв, Роман Кардашов, Андрій Семенко та Ігор Петьорін.
Повернення
Повернення додому – це завжди те, про що мріє кожен солдат у бліндажі. І для Івана Панченка повернення додому стало наче поверненням до раю.
– Повернувся додому – і цим все сказано, – каже він. – Наче нікуди не йшов і то був страшний сон.
Перший час Іван займався господарством і вихованням маленького онука, знаходячи в цьому розраду. Однак знання та досвід у спорті нікуди не зникли. Як він каже, його робота сама знайшла його: сьогодні він очолює гурток пауерліфтингу в Центрі позашкільної роботи (де колись у підвальних приміщеннях зароджувався путивльський важкоатлетичний рух).
– У захоплення та роботи різна природа. Захоплення – це те, що людина робить для душі, для себе, – розмірковує тренер. – А робота має приносити задоволення, і добре, якщо за неї ще й платять. Зараз пауерліфтинг – це моя робота. І хочу сказати, головне – щоб у людини було бажання щось робити. Якщо воно є, то все вийде.
На запитання про те, як адаптуватися іншим військовим, які повертаються із зони бойових дій із глибокими психологічними травмами чи пораненнями, Іван Панченко відповідає без готових рецептів, але з глибоким розумінням проблеми:
– Тут усе індивідуально, кожен сприймає повернення по-різному. Спорт не може бути панацеєю, якщо людина прийшла важко травмована. Але якщо людина займалася спортом до цього – у неї запас сил більший, кістки міцніші, відновлення проходить швидше. Головне – знайти моральні сили та зачепитися за цивільне життя.
– Для результату, – як каже сам Іван, – потрібна тріада: спеціалізоване приміщення, професійне обладнання та затяте бажання. Вдячний керівниці закладу Олені Чупрун та путивльському міському голові Костянтину Гаврильчуку, що у залі ЦПР сьогодні є все з цього переліку.
Зараз у залі паверліфтингу панує особлива атмосфера. Тут немає гаджетів, від яких сучасне покоління стало залежним. Тут є залізо, чіткі нормативи та тренер, який вчить не просто піднімати вагу, а й прагнути до результату. Одним із таких результатів стали досягнення його вихованки Ади Бондар, яка цієї весни стала чемпіонкою з класичного жиму лежачи на Чемпіонаті України серед дівчат.
Тож тренер, майстер спорту міжнародного класу з пауерліфтингу Іван Панченко запевняє, що одне діло – просто ходити на фізкультуру, і зовсім інше – спорт, де кожен підхід вимагає дисципліни. Тієї самої дисципліни, яка колись допомогла Івану Панченку зберегти зв’язок на фронті, а сьогодні допомагає будувати мирне майбутнє в рідному Путивлі.
Тетяна Каушан
(фото з архіву І. Панченка)
Матеріал підготовлено в рамках проекту «Підсилення місцевих ЗМІ в Україні», який виконується за підтримки Української Асоціації Медіа Бізнесу та NIRAS Sweden AB, та завдяки фінансуванню від Шведського інституту
