На Путивльщині, на жаль, добре знають, що таке війна – вона поруч. Відчувається дрижанням землі, чується звуками КАБів на прикордонні та гудінням шахедів над головою… А для тих, хто повертається з фронту, вона не закінчується навіть удома. Для хлопців і дівчат, що були на «нулі» і повернулися, звичне колись – цивільне – життя здається іншим. Люди – теж наче змінилися. Та й сам – вже не такий, як раніше.
Адаптація – марафон
Ветерани, які повертаються до нашого невеликого прикордонного міста, мають відчувати нашу підтримку. Адаптація до мирного життя, пошук роботи, спілкування з людьми – усе це потребує часу. А головне – розуміння і доброзичливе ставлення оточуючих.
Адаптація – це марафон, а не спринт, кажуть психологи. І радять ветеранам звернути увагу на кілька ключових моментів:
1. Дайте собі час. Не намагайтеся вирішити всі справи за перший тиждень. Організму потрібен час, щоб переналаштуватися з режиму виживання на режим життя.
2. Шукайте «своїх». Спілкування з тими, хто має схожий досвід, є найкращою терапією.
3. Не бійтеся професійної допомоги. Звернутися до фахівця із супроводу ветеранів, чи до психолога – це не ознака слабкості, а прояв мудрості. Це такий самий ремонт «внутрішньої броні», як і лікування поранень.
4. Знайдіть нову місію. Цивільна робота, волонтерство чи хобі можуть стати новим сенсом. Ваші навички лідерства, витримки та дисципліни дуже потрібні Україні та громаді.
Інше місто – інший ти
До міста повертаються ті, хто бачив фронт на власні очі. Але повернення додому не означає завершення боротьби – для багатьох вона лише змінює форму.
Про свій досвід повернення, виклики і те, що допомагає рухатися далі, розповідає ветеран, який повернувся до лав ЗСУ, Олександр Коцюк.
– Після повернення місто сприймається інакше. Ти наче повертаєшся додому, але внутрішньо вже інша людина. Те, що раніше здавалося важливим, тепер виглядає дрібним. Водночас починаєш більше цінувати прості речі – тишу, рідних, можливість жити без постійної загрози, – розповідає пан Олександр.
У невеликому місті, де кожен знайомий із кожним, ці зміни особливо відчутні. Повернення не завжди приносить очікуване полегшення – інколи воно відкриває нові труднощі. Найбільшим викликом для ветеранів залишається адаптація до цивільного життя. Війна змінює не лише досвід, а й спосіб мислення, реакції, ритм життя.
– Найбільша складність – це адаптація, – ділиться військовий. – Війна змінює психіку, звички, реакції. У цивільному житті інший ритм, інші пріоритети. І не завжди є розуміння з боку оточення. Багато хто не знає, як поводитися з ветеранами, або просто уникає складних тем.
Особливо гостро це відчувається у таких невеликих містах, як наше.
Між повагою і стереотипами
Попри загальну повагу до військових, у суспільстві все ще існують крайнощі у сприйнятті ветеранів.
– Певні стереотипи є, – говорить Олександр Коцюк. Часто ветеранів сприймають або як «героїв без проблем», або навпаки – як людей із травмами, з якими краще не мати справи. І те, і інше – крайнощі. Насправді ветерани – це звичайні люди, які пройшли через надзвичайні обставини. Комусь легше адаптуватися, комусь складніше.
За його словами, повага часто залишається декларативною. Бракує не слів, а конкретних дій.
– Загального підходу немає, але й глибокого розуміння в суспільстві теж поки що бракує. Є повага, але часто вона поверхнева. Не вистачає саме практичної підтримки і нормального, рівного ставлення, – пояснює ветеран. – Іноді складається враження, що ветерани залишаються сам на сам зі своїми проблемами. Не зайвими стали б відзнаки чи грамоти ветеранам з інвалідністю…
На питання, що дратує і що радує у цивільному житті, він відповідає:
– У повсякденному житті найбільше дратує байдужість і формалізм. Водночас саме щира людська підтримка – без «галочки» – дає сили рухатися далі.
Питання працевлаштування – ще один виклик для тих, хто повернувся з війни. У невеликому місті ці труднощі посилюються обмеженим ринком праці та браком можливостей для розвитку. Тож чи реально знайти роботу?
– Можливо, але непросто, – відповідає пан Олександр. – Багато залежить від самої людини, її стану і підтримки. Проблеми, на мою думку, є:
• роботодавці не завжди готові брати ветеранів;
• немає достатньої кількості адаптаційних програм;
• психологічний стан теж впливає на працездатність.
Власну справу відкрити реально, але тут потрібні ресурси, знання і підтримка. Державні програми існують, але доступ до них часто складний або формальний, – говорить ветеран.
Залишитися чи поїхати?
Путивль – місто з історією і сильним відчуттям коріння. Але його прикордонне розташування створює додаткові виклики для тих, хто пройшов війну.
– Частина все одно залишиться – через сім’ю, коріння, прив’язаність до дому, – переконаний Олександр Коцюк. – Але багато хто буде змушений виїжджати. Причини очевидні: близькість до кордону і постійна небезпека; відсутність роботи; слабкі перспективи розвитку. Якщо в таких містах не буде реальних умов для життя і розвитку – люди, зокрема ветерани, шукатимуть їх деінде.
Повернення як спільна відповідальність
Історії ветеранів – це не лише про війну, а й про суспільство, яке їх зустрічає. Чи стане Путивль містом можливостей для тих, хто повернувся? Залежить не лише від державних програм, а й від готовності путивлян і суспільства в цілому змінюватися.
Тетяна Каушан
Матеріал підготовлено в рамках проекту «Підсилення місцевих ЗМІ в Україні», який виконується за підтримки Української Асоціації Медіа Бізнесу та NIRAS Sweden AB, та завдяки фінансуванню від Шведського інституту
