2 роки страшної війни
Війну рахуємо вже не на дні – на роки. Ось ми і наблизилися до другої річниці широкомасштабної війни – 24 лютого 2024 року.
Україна у вогні – вже 10 років
Але не варто забувати і про те, що насправді російська агресія розпочалася 10 років тому: з моменту захоплення аеропорту Бельбек під Севастополем. Воно відбулося на початку тимчасової окупації Криму російськими військовими – о 3:00 28 лютого 2014-го. Без розпізнавальних знаків на уніформі вони проникли на територію цього об’єкту і захопили злітно-посадочну смугу. А згодом почали штурмувати наші військові частини.
Довідка: Насильницька анексія (читайте – захоплення) Криму, як і псевдореферендум, не визнаються українською державою і більшістю країн світу, не визнається Генеральною асамблеєю ООН, ПАРЄ, ПА ОБСЄ, а також суперечить рішенню Венеційської комісії.
А вже навесні 2014 року запалав схід України – Донецька і Луганська області. Там розпочалася затяжна гібридна війна, яку росія вела, і при цьому намагалася не визнавати своєї участі. Проте, моя студентська подруга Лариса, пам’ятаю, розповідала, як вони у 2014 році вибиралися з малою дитиною зі Сніжного. Казала, що дуже злякалася, коли на власні очі побачила танки, на яких заїхали люди геть не слов’янської зовнішності. Це розвіяло будь-які сумніви, і сім’я виїхала у бік Миколаївської області, залишивши все нажите майно і нерухомість.
На жаль, це був лише початок. Хіба знали ми тоді, що битва за нашу незалежність, за нашу свободу затягнеться на довгі роки?! Потім був Іловайськ, Донецький аеропорт і ще багато поганих новин. У 2017 року відбувалися постійні локальні бої, які трохи затихали перед початком навчального року. А ближче до 2020 року ми потроху почали сприймати «конфлікт» на Донбасі, як певне статус-кво. Трохи заспокоїлися чомусь, почали жити спокійним життям… і не готувалися до страшного ранку 24 лютого 2022-го.
Цей день ніколи вже не забудемо.
Війна постукала у вікна вибухами
Гучні вибухи на кордоні, з боку Нової Слободи, розбудили путивлян зранку 24 лютого. У той страшний момент побачила небо, ще чорне, але з червоними розчерками ворожих снарядів і вибухів вдалечині. Почали збирати валізи… але так і не виїхали з міста. Залізні монстри – російські танки – залізли гусеницями на путивльську землю.
Ці страшні миттєвості, хвилини, години закарбувалися навіки у пам’яті. А місяць у окупації, коли російські війська оточили Путивль, став найгіршим місяцем життя. Проте, квітень, коли ЗСУ повністю звільнили Сумщину приніс із собою надію.
Весна на вулиці – а у серці всі ці 2 роки все ще зима. Гинуть наші хлопці, руйнуються домівки, тривають тортури і страти українців. Продовжує кровоточити «рана» на тілі Сумщини – 560 км кордону з російською федерацією. Це наче отвір до царства темряви, звідки до нас пруть нові й нові монстри. Звідти летять КАБи і ракети, звідти ведуться постійні мінометні обстріли по цивільним, по селах і по будинках, по автівках і по молоковозах. Це смертоносне залізо без розбору вбиває і людей, і тварин. І цю довжелезну лінію у пів тисячі кілометрів тримають, як атланти, на своїх плечах наші військові, прикордонники, всі наші захисники з ООС.
Війна забирає життя мирних мешканців
Вбивають і обстрілюють цивільних на прикордонні Сумщини чи не щодня. Жахливим видався і лютий цього року. Ворожі війська наче сказилися – мабуть, готуються до чергових псевдовиборів свого керманича і вождя.
Ось нещодавно, 19 лютого, росіяни вдарили з мінометів по цивільному легковому авто. Автівка прямувала із с. Нової Слободи: мешканці сусіднього села Бунякине, подружжя середнього віку із сусідами, що були всередині, відвідували лікаря і повертались як раз додому. Почули вибух, але подумали, що «проскочать». Але наступний «прильот» був вже неподалік. Водію осколками поранило ноги, а іншому чоловіку осколок влучив у руку. Жінки, на щастя, залишилися неушкодженими, «народилися у сорочці».
Перед людьми постала проблема, як вибратися. І вони вирішили покинути автівку, яка становила собою справжню мішень для росіян. Постраждалі ледве вибралися із машини, а потім їм допомогли евакуюватися із небезпечної зони наші військові. Людям просто пощастило, що вони живі і наразі перебувають у лікарні, де їм надають необхідну медичну допомогу.
А сьогодні, доки готувався цей випуск, з самого ранку росіяни вбили 5 мирних мешканців с. Нової Слободи, що просто спали у своїх ліжках. У цей день, у вівторок, 20 лютого, вороги обстріляли це село на Путивльщині з авіації та артилерії. О 5 годині ранку росіяни влучили будинок, де жили бабуся й два сини. І крім того, до них приїхали двоє родичів із Києва, що загинули разом із господарями будинка. Після влучання зайнялася пожежа, будинок догорав. А після розбору завалів і пошукових робіт знайшли тіла загиблих. Неймовірно шкода наших земляків, людей, що просто відпочивали у своїй домівці і не становили жодної загрози. Глибокі співчуття всім рідним і близьким загиблих!
Але важко уявити, як тепер спати всім мешканцям громади? Страшні часи і страшні люди – не люди, нелюди! – лізуть з того боку кордону. Життя людське для росіян нічого не вартує. Але мусимо протистояти цьому стовідсотковому злу.
Треба продовжувати жити, боротись і навіть без надії – сподіватись. Як у 1890 році написала Леся Українка у своєму віршованому маніфесті життя «Contra spem spero!»:
Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть, думи сумні!
