«Дерева, трава, природа – такі, як удома»…
Ми зустрілися з миловидною жінкою, на вигляд років за 50, у мальовничій долині у хорватських горах, де розкинулося невелике селище Корениця. Разом із українськими біженцями там мешкає кілька тисяч людей). Повітря – наче кришталь, навкруги – сизі гори. Здалеку вони здаються сизо-синіми вартовими, що стоять на кордоні Хорватії та сусідньої Боснії і Герцеговини.
Коли 30 років тому хорвати воювали за свою незалежність, у цих місцях було неспокійно. Місцеві розповідають, у горах був військовий аеродром – літаки могли вилітати прямісінько з тунелю у горі… Але ми приїхали ненадовго, тож побувати там не вдалося. Проте, вдалося зустріти наших – українців, що рятувалися з дітьми від війни у 2022 році.
Як парадоксально. Раніше ми із жахом чули про війну в колишній Югославії. А тепер самі змушені шукати прихистку у цих місцях. До речі, вони невловимо чимось нагадують українським переселенцям Батьківщину.
– Якщо не дивлюся на гори, інколи споглядаю на цю природу, на траву, дерева і взагалі не відчуваю, що десь не вдома, – каже Тетяна Михайлівна.
Колишня медик із Глухова Тетяна Шеверюк разом із сім’єю, донькою і двома онуками, після перших серйозних «прильотів» у Сумах виїхала за кордон. Зупинилися у Хорватії, у селищі, що гостинно приймає 250 українців. Це майже 15% від усіх мешканців цього населеного пункту.
«У цій місцині немає огорож», – каже пані Тетяна. Як не має меж і гостинність хорватів до українців.
– Завжди мріяла пожити трохи у горах – вони неймовірно прекрасні. І коли все зеленіє навесні, тут так гарно, що трохи забуваєш нашу сумну історію, війну, – зізнається жінка. – Але ненадовго, адже огортає туга за Україною.
Пані Тетяна зі сльозами на очах розповідає про Україну, про дім, про рідне місто Глухів, де жила і працювала багато років у сфері медицини. Його зараз теж обстрілюють:
– На тій вулиці, де ми жили, було попадання, – каже вона. – Через два будинки від нашого «прилетів» снаряд. Але останніми роками жили у Сумах, і коли почалася велика війна, там вибухи були дуже близько, їх було гарно чутно. А неподалік стояли росіяни…
Сім’я натерпілася страху, тому не витримали і подалися світ за очі. Знайшли прихисток у Хорватії. Приїхали з донькою та її двома дітьми до Хорватії 2 роки тому – 15 квітня 2022 року. І лише одного разу, на похорон матері Тетяна Михайлівна приїздила до України. Але зазвичай нікуди з онуком не виїжджають. Лише донька зараз виїхала на Батьківщину, у Суми – щоб зустрітися з коханим чоловіком, що зараз на фронті…
Ми не плануємо залишатися тут
Онук Віктор, він щойно підбіг до бабусі, вже підліток, ходить до місцевої школи та вчить хорватську мову:
– У минулому році він вчився одразу у двох школах, у хорватській та в українській, онлайн. Звісно, хлопцю було складно, тому вирішили обрати одну…
– Хорватську? – впевнено питаю я.
– Ні, звісно, українську! Ми не плануємо залишатися тут, – запевняє Тетяна Шеверюк.
Мовний бар’єр трохи є, але на слух українські переселенці розуміють хорватську добре. Але цього не вистачає, щоб вчитися у місцевій школі через складні для дітей терміни.
До речі, всі, кого зустріли тут, у Хорватії, мріють про повернення додому, як закінчиться війна. І зовсім не через те, що у цій країні погано.
Чи є робота?
– Чи є для українців робота? – питаю.
– Так, знайти роботу можна, в тому числі, покоївками, прибиральницями. Наприклад, донька влаштувалася, працювала «конобаром» (це офіціант, який займається ще прибиранням посуду і приготуванням їжі, напоїв – ред.). Але це була ненормована робота, 12–14 годин. До того ж донька – за фахом економіст, не мала звички до фізичної праці, коли наплив клієнтів і треба бути весь день на ногах. Тож невдовзі перейшла на прибирання номерів у готелі, покоївкою. Паралельно вчить хорватську мову, але відвідувачі – це туристи різних національностей: японці, китайці, хорвати тощо. Тож стала у нагоді англійська.
Працевлаштуватися – це ще половина справи. Тим паче, більшість робочих місць – сезонні, під туристичний сезон. Треба ще адаптуватися до хорватського укладу життя, менталітету, звичаїв, ставлення до життя. Але головна проблема для українців – недоступність якісної медицини.
– Про це неодноразово вже писали: медицина не може порівнятися з нашою! Навіть на первинному рівні, – розповіла пані Тетяна. – Я працювала у медицині 30 років, тому можу впевнено про це казати. Адже сімейний лікар у «Домі здравія» лише дає направлення. Майже всі інші медичні послуги, більш спеціалізована допомога – за 50 км щонайменше, або навіть 100 км звідси. І я вже не кажу про якісь хірургічні втручання. Проте, меддопомога для українців безкоштовна.
Хорватія безкорисно допомагає українцям, там приязно і гостинно ставляться до біженців. Пані Тетяна наводить приклад: коли її донька приїхала одна з перших, мер Корениці сам її поселяв.
– А зараз, коли зустрічаємось, він завжди питає, як справи, – розповідає вона. – Уявіть, він знає кожного українця поіменно! І плюс – хорвати гарно ставляться до наших дітей. Загалом ставленням хорватів ми були приємно вражені! До того ж хорвати схожі на нас. Навіть мова: відсотків сорок слів схожі на українські (не на російські!).
Для українців навіть свята влаштовували, тож пані Тетяна щиро вдячна хорватам за душевне ставлення, за людяність і співчуття. Але вже одно кожного дня думає про Україну:
– Щодня думаю про війну на Батьківщині, думаю, як там наші? – плаче Тетяна Михайлівна. – Коли хтось каже, щось не подобається тут, то відповідаю: уявіть, як зараз нашим хлопцям-військовим у окопах. Що вони їли і що вони пили?! Де вони сплять? Порівняно з ними, ми живемо у раю… Кожного місяця, коли є можливість, роблю донати 2000–3000 тис. грн на ЗСУ.
Ось так, також у думках про війну і про допомогу нашим військовим, живуть українці за кордоном. І нам, в Україні, і їм, у Хорватії, нелегко. Але тримаймося! І головне – на забуваємо про допомогу ЗСУ!
Тетяна Каушан (Фото автора та П. Куща)
Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО «Інститут масової інформації» в рамках проєкту міжнародної організації «Internews Network».
