Поглянеш на похмуре осіннє путивльське небо, скинеш оком на голубів – кажуть, «птахів миру»? – на центральній площі… Ось він, стародавній Путивль, що живе своїм нешвидкоплинним життям, перегортаючи пожовклий листочок кожного дня у календарі часу… Та омана спокою – лише до першої пронизливої, аж до кісток, тривоги. Чи до віддаленого звуку вибуху. Що прискорює серцебиття і вганяє іноді у липкий піт… І щоночі – гуркіт «шахедів», наче трійка мопедів деренчить неподалік.
Люди тут, на прикордонні, майже призвичаїлися до звуків війни – за ці майже 1000 днів «повномасштабки».
Наче недавно писали про 300, про 600 днів війни… І ось – сьогодні, у вівторок, 19 листопада, вже одна тисяча ранків, днів, вечорів та ночей, з того моменту, як росіяни прийшли знищувати нас.
Закарбувалися у пам’яті ті сполохи на ще чорнильному ранішньому небі 24 лютого 2022 року. Коли з боку росії почалися обстріли. А потім потяглася важка техніка, танки – орда ХХІ століття сунулася поволі, паплюжачи родючий чорнозем Путивльщини…
Проте і старовинний Путивль, і Суми, і Київ, і навіть багатостраждальний Харків – всі ці міста нашої стійкої країни живуть. Зустрічають своїх мешканців ароматами кави та свіжого хлібу, ховають діток в укриття під час тривог. А люди вчаться, працюють, закохуються і ходять до магазинів та займаються на спортмайданчиках. Життя триває для незламних українців. Так, іноді охоплює зневіра і смуток, адже всі наші серця наче обпечені страшною, майже трирічною, війною.
І все ж українці боряться – нехай, кожен на своєму маленькому «фронті»… А головне – щодня і щоночі наші життя боронять звитяжні, незламні, неперевершені захисники: ЗСУ, військові, прикордонники, нацгвардійці…
Тому і у цей день хотілося б сказати їм 1000 слів вдячності – за 1000 днів стійкості! Вистоїмо!
Війна! Порожні вулиці, сирени, укриття,
Вдягає ляльку поспіхом розгублене дитя.
Вломились «визволителі» злодюгами у дім.
Поборемо, здолаємо! Дамо вогню усім!
Ніколи не пробачимо загарбницьку орду
За долі покалічені, за сльози і біду.
Війна. Летять над згарищем лелеки й журавлі,
І вперто лізе паросток зелений з-під землі.
Наталя Карпенко
