На Сумщині зараз гаряче – прикордонні села під вогнем ворога. Проте, люди максимально відтягують той момент, коли треба залишати власну домівку. «Евакуюватися» – як називають цей болісний момент, коли їдеш світ за очі. Адже вдома вже рідні стіни не бережуть… «Ось так і ми сиділи до останнього», – каже сільська бібліотекарка Ганна Колосова. І лише коли 9 травня прилетів КАБ, зруйнувавши дім, жити у селі Нова Слобода, що за 7 км від кордону з росією, стало неможливо.
«Бах» – і житла немає
Родина Колосових дивом не постраждала під час скидання КАБів на прикордонне село. А летіло саме на Ковальовку – так називають цей край села, що розташований на низу.
– Кажу мамі: «Ми в один момент стали безхатьками», – зі сльозами на очах пригадує 22-річна Ганна. – Тоді нас врятувало те, що разом із молодшою сестричкою Марійкою та з мамою пішли до хати покійної бабусі – доглядати город, годувати курей та собаку. Вона стоїть теж на Монастирській вулиці, але ближче до музею.
Аж ось – аж земля здригнулася! – перший потужний вибух. Ганнуся визирнула із вікна – там чорнющий дим здіймається. Це було за хвилину до четвертої години дня, як вона потім подивилася на зробленому у цей момент фотознімку з вікна… До цього, пригадує, нічого не було з хати чутно: ніякого свисту, ні звуку.
– Просто «бах» – і стовп диму десь там, де наш бік вулиці. Подумала, що десь на лугу. Точно не наша хата. Потім, через 7 хвилин – наступний вибух, вже на іншій вулиці, і ще через 10 хвилин… Ми зрозуміли, що почався масований обстріл, і одразу побігли у підвал (зазвичай там консервацію зберігаємо та картоплю висипаємо). Коли вийшли через якийсь час, всі почали телефонувати, – пригадує Ганна. З роботи запитали: «Ви живі?» Я відповіла, що ми у підвалі у бабусі. А мені: «Так там же по вашим хатам влучило!»
Дівчата із мамою одразу побігли туди – а там вже купа народу, все в диму, нічого не видно. Прибігли – а там одні руїни. Виявилося, перший «приліт» був по їхній вулиці Монастирській. Стеля у частині будинку провалилася, дах побитий, подвір’я та господарські споруди – зруйновані. Почали діставати з хати найнеобхідніші речі, фотоальбоми, документи та ікону… А нижче десь вився дим від прильотів…
А ось сусідня хата, під яку і вдарила російська керована авіабомба, розбита вщент.
Сусідка втратила очі і домівку
Вивернуті з коренем дерева, уламки цегли та куски мазаних стін. А ще посеред усього – стареньке, але міцне, улюблене хазяйське крісло. Воно витримало удар. І вціліла ікона виблискує оздобленням на сонці.
Ось усе, що лишилося від сусідської хати, що стояла поряд із будинком родини Колосових. Там жила 68-річна жінка з інвалідністю, Ніна Дмитрівна. Коли 9 травня о 4 годині дня росіяни вдарили керованою бомбою по селу, жінка як раз була разом із котиком вдома. Коли прибігли на порятунок сусіди, які ледве оговталися від страху, пані Ніна кричала з-під завалів: «Допоможіть! Врятуйте!»
На щастя, вона залишилася жива – її дістали люди, разом із неушкодженим домашнім улюбленцем. Але щось не так: жінка скаржилася, що нічого не бачить – кров заливала очі, в які потрапили друзки скла з окулярів… Як потім дізналися односельці, вона – у лікарні у Сумах. На жаль, повністю втратила одне око, другим ледве бачить.
Пані Ніну одразу розшукав син Олександр, що дуже переживав і постійно тримав зв’язок із сусідами під час обстрілів. Йому довелося викопувати документи матері з-під завалів, а її телефон взагалі відкинуло на вулицю вибуховою хвилею. Тож син забере мати до себе, хоча та просить відвезти її у Нову Слободу – там все її життя… А від нього залишилися руїни, на яких лежить старовинна ікона. Можливо, саме вона врятувала життя жінці, з котиком на колінах. Як казали потім лікарі: «Не зрозуміло, як вам вдалося вижити під завалами, після такого удару».
Уламки життя
– Дивлюся на ті будинки, які зруйнували російські КАБи – вони наче купа сміття, наче звалище, а не чиясь донедавна домівка… – пані Ганні боляче дивитися на уламки, що залишилися від охайних дерев’яних будиночків на її та на інших вулицях села.
У той же день, 9 травня, родина Колосових залишила село – допомогли виїхати у Путивль знайомі. Наступного ранку продали худобу, двох корівок з телям та гусей.
У місті знайшли згодом житло: на щастя, дальні родичі дозволили жити в їхній квартирі за комуналку. Ось і отримали страшне і болісне, насправді, «звання» ВПО – поповнили ряди тих, хто мусив залишити власну домівку. Та повертатися до рідного села неможна: там гучно щодня.
Але і у місті родину Колосових наздогнала війна. Через тиждень після переїзду по Путивлю вдарили ворожі БпЛА. І знову ніч перетворюється на суцільний кошмар від дзижчання шахедів…
«Сільська жінка може все»
Вірш про неймовірно сильних і прекрасних жінок, що живуть в українських селах, читала Ганна до Дня сільської жінки. Як у цьому вірші, такими і є наші сільські жінки – і молоді, і у поважному віці – вміють і можуть все. Пані Ганна пригадує, як разом із колегами спочатку заливали окопні свічки, а потім плели маскувальні сітки – щоб хлопцям підходили у будь-яку пору року: зелені – влітку, білі – взимку.
А улюбленою справою стало не лише волонтерство. Робота у бібліотеці завжди була розрадою. Зокрема, творча її складова, коли був привід, будь-яка дата чи свято – влаштовувала виставку. Книжки, витинанки, квіти – об’єднувалися з легкої руки Ганни Колосової у дизайн чи інсталяцію.
– Книжок у нас було багато, тисячі, багато нових: розповіді очевидців про цю війну, яскраві дитячі казки та оповідання, – каже бібліотекарка. – На щастя, хлопці з нашої Новослобідської громади завантажили їх у мішки та вивезли у більш безпечну бібліотеку, що в с. Мазівка. Зараз продовжую там працювати і займаюся їх сортуванням – розставляю по поличках і систематизую.
Водночас пані Ганна продовжує навчання у Глухівському національному педагогічному університеті ім. О. Довженка. І невдовзі буде захищати звання бакалавра. Дівчина хотіла б продовжувати працювати на улюбленій роботі і після закінчення навчання. Для цього їздитиме із міста до с. Мазівка, де розташована сільська бібліотека. Крім того, родина збирається відвідувати рідне село, щоб зібрати врожай на городі. Ось і всі плани. Адже війна не дозволяє будувати довготривалі плани на майбутнє. Ганна мріє лише про одне: щоб закінчилася війна і до неї повернувся коханий, який зараз на фронті.
Тетяна Каушан (Фото: Ганна Колосова та Володимир Купчиков)
