«Стою в той момент і думаю: «Я горю». Спереду рукою просто знімаю із себе худі – бо зі спини воно згоріло»…
Путивлянин Євген Омельчук двічі постраждав від російських ударів по Путивлю. Спочатку опинився із дитиною у епіцентрі влучання БпЛА. А потім отримав серйозні опіки під час вибуху від «прильотів» по заправці. Він розповів про те, як родина оговтується та про свій шлях повернення до звичного життя.
Про «до та після» повномасштабки
«Корінний путивлянин» – так одразу назвав себе Євген, коли розпитували про нього. Каже, народився і все життя провів у Путивлі, нікуди не виїжджав:
– Навіть у 2022 році, попри війну, ми з родиною вирішили залишатися в рідному місті. Ми не думали ні про яку евавкуацію, бо вважали, що все швидко мине і закінчиться. Працював я тоді на заправці на виїзді, що на вул. Глухівській…
В епіцентрі «прильоту»
Тоді в садочках відзначали випускні свята, закінчував дошкільний заклад і син Євгена, 6-річний Артем. Малий випускник ще відвідував садочок, і того дня, 26 червня, із нетерпінням чекав, коли батько (у свій вихідний) забере його із садочка. «Точно поведе мене ласувати хот-догом», – думав малий. Євген часто заїжджав із хлопчиком до кіоску «Шаурма», який розташований в центрі міста. Ось і того дня попрямували туди, щоб замовити хот-дог. Як раз чекали черги, щоб забрати з віконечка видачі, тут Євген почув ніби десь здалеку низьке дзижчання:
– Це був не шахед, бо я його б по звуку впізнав, – пригадує він. – І одразу, в ту ж мить – вибух! Я пригинаюсь, думаю «Прилетіло по АТБ». Вибухової хвилі не відчув, але ніби пригнуло мене трохи. Обертаюся: Mitsubishi розкурочило від вибуху. Повертаюсь до сина: «Артеме, як ти? Болить щось?» Відповідає, що нічого не болить, крові немає. Забігли тоді за будівлю колишнього гастроному, і у дитини починається істерика: «Тату, у мене вушка болять!»
Євген миттєво зорієнтувався, попросив знайомого, щоб він хвилинку побув із Артемом, а сам побіг за автомобілем. На щастя, той залишився фактично неушкодженим, хоча був поряд із місцем «прильоту». Тож завів без проблем, забрав сина і помчав із ним до лікарні…
Загалом тоді було 7 постраждалих цивільних. І як згодом повідомляли, росіяни вдарили по центру Путивля БпЛА типу «Ланцет» (якого майже не чутно на підльоті). А коригував удар з неба російський дрон-розвідувальник «Зала».
Хлопчику діагностували акубаротравму (контузію) і направили до дитячого ЛОРа в сусідній Глухів, а потім – до Сум. На щастя, зараз із Артемом все добре. А його батько пізніше помітив у себе на нозі цятку крові – напевно, міліметровий уламок все-таки вколов ногу. Але по допомогу до медиків Євген не звертався.
«Думав, згорю живцем»…
Літо 2025-го виявився роковим для родини Омельчуків. Адже то був не останній обстріл у житті Євгена.
21 липня. Той день, що перед Днем народження, Євген запам’ятав до найменших подробиць. І розповідає про нього, із посмішкою та з гумором, наче якусь історію, наче не він пережив усе те страхіття і пройшов крізь вогонь.
Це був звичайний начебто день, коли Євген повернувся з нічної зміни. «Жодної тривоги чи передчуття не було», – пригадує він.
Євгену зателефонував знайомий і повідомив, що прилетіло по заправці «Маршал» і що він збирається туди. Отже, Євген теж вирішив поїхати – щоб допомогти за необхідності. Він розумів, що за такої ситуації телефон просто не візьмуть…
Приїжджав на АЗС двічі. Дівчата-колеги пішли зачиняти заправку, а знайомий Олександр запропонував піти подивитися на місце попереднього прильоту.
– Мабуть, спрацювала якась «чуйка», бо я залишив двері машини відчиненими, – каже Євген. – Коли ми йшли до газових модулів, я постійно оглядався на небо. Потім я почув роботу гвинтів – це було гарчання, не схоже на звичні вже шахеди. Я крикнув: «Саня, прильот!» Ми розбіглися в різні боки. Я побіг до заправки ANP, що через дорогу, а він – в інший бік…
Євгена знесло вибуховою хвилею.
– Вже не пам’ятаю, як перебіг дорогу, але коли мені пекло спину, я ліг під бордюр. Я розумів, що наді мною вогонь, і мені не можна підійматися, щоб не вдихати газові пари і жар. Тож накрився руками і подумав, що згорю живцем…
Євген пригадує, що відкрив очі, коли яскраве світло вибуху над ним пропало. Зрозумів, що треба підійматися та відходити далі від заправки. Побіг до своєї машини, знімаючи худі, яке обгоріло – просто стягнув спереду рукою, бо зі спини повністю згоріло.
Євген побачив військових на пікапі, вони спитали, чи потрібна допомога.
– Кажу, ні, не треба – був, мабуть, у стані шоку… Нестерпно пекли руки, тож по дорозі намочив їх у калюжі (звісно, не варто було того робити). Мені були потрібні ключі, бо машина на автоматі. Довелося двічі повертатися на місце, де я лежав і горів, щоб їх знайти. Спочатку подумав, що вони в кишені худі, яке валялося там, де я його кинув. Та це виявився гаманець… Аж раптом бачу, що назустріч йде Саша – повністю обгорілий. На ньому лише шви від одягу лишилися…
І одночасно – мікроавтобус прямує по дорозі до міста. Євген побіг його зупиняти – ні чого не питав, каже: «Відвезіть його до лікарні». І пішов знову шукати ключі – вони знайшлися на тому ж місці, де лежав під час вибуху. Обгорілі трохи… Євген спитав, хто поїде в лікарню, але на ту хвилину постраждалих більше не було. Тож він сів у автівку босоніж (капці залишилися лежати на заправці) і помчав. Зайшов до приймального відділення лікарні, а там у операційній вже лежав Олександр. Каже: «Постраждав».
– Того дня як раз був у нових штанях, вони згоріли. Був щойно підстрижений – стрижка теж згоріла…
Життя після вогню
Дзвонить парикмахерка Євгена і питає: «Як ти?» А він у відповідь: «Все погано – стрижка, що ти робила, згоріла!»
Ось так, жартома, він розповідає про важкі опіки, що отримав. Хоча оговтатися після пожежі було непросто. Дуже допомагало, що рідні були поряд і підтримували Євгена. За час лікування чоловік втратив вагу, а шкіра, як він каже, стала нагадувати барабан.
Насправді, можна порівняти шкіру після пересадки з туго натягнутою гумовою плівкою: вона забезпечує захист, але кожен рух, особливо різкий поворот або присідання, стає випробуванням, оскільки тканина ще не набула звичайної еластичності…
Тоді на Приймальному відділенні лікарі зрізали штани з нього, бо резинки пригоріли до ніг. На цих місцях були, мабуть найбільші опіки… Потім Євгена підняли на третій поверх, зробили уколи:
– Чого боюся, так це уколів… Потім мене відпустив адреналін і почало трусити, – розповідає він. – Кажу тоді дружині, що не треба приїжджати, зранку побачимося. Думав, поваляюся тиждень максимум – повернуся додому.
Але опіки виявилися серйозними – другого та третього ступенів – і його відправили у опікове відділення Сумської обласної лікарні. А там тривала реабілітація, численні операції з пересадки шкіри та безсонні від болю ночі…
Втім, найбільше горе для Євгена, це те, що через опіки та реабілітацію він не зміг відвести сина Артема на свято Перше дзвоника. Він не приховує сліз, розповідаючи про те, що не міг стати на ноги, які обгоріли – тому хлопчика повели в перший клас на 1 Вересня дружина з його мамою.
– Не зміг стояти, – засмучений він, – а так мріяв зробити фото на Перше вересня з сином-першачком…
Най все у цієї родини буде добре!
Тетяна Каушан (фото автора та з архіву Євгена Омельчука)
Цей матеріал створено в межах проєкту НСЖУ «Зміцнення стійкості прифронтових медіа як інструменту боротьби з дезінформацією», який фінансується Посольством Литовської Республіки в Україні в рамках Програми Співробітництва з Метою Розвитку та Сприяння Демократії.
