Олександр Коцюк: Гумор і спорт рятували розум в оточенні «вагнерівців»
Майдан, «повномасштабка», Бахмут, поранення… Був вже комісований – але вирішив знов повернутися на службу… Його війна почалася не у 2022-му, і навіть не у 2014-му, а ще раніше. Він ріс на згадках бабусі про розкуркулення українців «совєтами» та про Голодомор. Олександр Коцюк – людина з непересічною долею. Кухар-кондитер за освітою, начальник зміни на терміналі «Нової пошти» у мирному житті, він пройшов Майдан, добровольчі батальйони та найгарячіші точки. Зокрема, Бахмут. Сьогодні він – 32-річний ветеран, з інвалідністю, який – попри все! – повернувся до війська.
Із Путивля – до «фортеці» Бахмут
Хоча тоді більшість відкидала навіть думку про можливість російського повномасштабного вторгнення, Олександр вже заздалегідь знав, очікував, що воно буде. Як і його побратими з Майдану та друзі:
– Багато хто з мого оточення це розумів, – каже він, – хоча вірити не хотілося. Так склалося, що за пару днів до вторгнення мені дали відпустку, і ми з дружиною приїхали до тещі – у село Волокитине, що на Путивльщині. Там і почули перші ракети зранку, 24 лютого 2022 року. Я відразу зібрався і пішов пішки з села на Путивль, за 15 км, шукати воєнкома…
Спочатку була тероборона в Путивлі, будівництво блокпостів. А з 1 квітня 2022 року Олександр Коцюк офіційно став до лав ЗСУ. Потім – 30-та окрема механізована бригада. Спершу –Херсонський напрямок, далі – Запорізький, район Гуляйполя. А після Нового року, на початку 2023-го, перекинули під Бахмут.
Гра за мить до штурму
Як українські бійці тримали місто Бахмут під прицілом «вагнерівців» та що допомогло залишитися сповна розуму? Про це Олександр Коцюк не просто розказав – показав на відео. Адже воно зберіглося.
Бахмут навесні 2023 року називали справжнім «пеклом» на землі. І не дарма: це місто-фортецю безперервно і безжально атакували орди росіяни. Нескінченні хвилі найманців з ЧВК «Вагнер».
– Там було важко одразу, з перших днів, – каже про ті бої пан Олександр. – Проти нас стояли «вагнера» (з російської ЧВК «Вагнер», – ред.), вони перли постійно, втрати були великі…
Спокійно дихати можна було лише у секунди між «прильотів». І час вимірювався тривалістю чергової хвилі наступу… Як не дати цьому «пеклу» випалити зсередини? Хлопці знайшли «рецепт»: гумор і гра у бадмінтон:
– Коли «вагнерівці» намагалися нас брати у кільце, ми з хлопцями у бліндажі, у підвалі, в бронежилетах грали у бадмінтон.
Улюблена з дитинства гра в бадмінтон – на щастя, ракетки та воланчик десь знайшлися – стала не проявом якоїсь легковажності. Вона дозволила посміятися, коли навколо панував хаос війни. Клаптик «нормальності» Олександру Коцюку тоді вдалося «відвоювати».
Так, фортеця Бахмут впала у руїнах під російською навалою. Але чи здатен будь-який ворог перемогти того, хто здатен усміхатися в обличчя смерті, тримаючи ракетку в руці?
Братерство – в епіцентрі війни
Найціннішим, що також давало сили триматися, була також стовідсоткова підтримка і взаємодопомога у війську.
– Тоді, на початку «повномасштабки», було водночас і складно, і набагато простіше, ніж зараз, – пригадує військовий. – Всі були вмотивовані, в чергу стояли, щоб боронити Батьківщину. Ось зі мною служив хлопчина з Житомирської області – Дмитро. Він півтора місяці ходив до військкомату, а його не брали. Тож теща сходила і добилася повістки в ТЦК та подарувала зятю омріяний «квиток на фронт» на День народження, уявіть! Про це навіть відео у Тік-Тоці було і набрало чимало переглядів…
Але крім таких курйозних історій військовий із сумом згадує про тих хлопців, кого втратив навіки на війні. Проте, були і дивовижні порятунки:
– Це сталося під час перезмінки на позиціях. Мого побратима зачепив снайпер. Причому з гвинтівки великого калібру – бронежилет просто розпанахало. Ситуація була критична, бо снайпер продовжував тримати сектор під вогнем. Поки наші хлопці «насипали» з кулеметів у бік ворога, щоб прикрити нас, ми з іншим побратимом винесли пораненого на ношах до точки евакуації.
Але невдовзі і сам Олександр Коцюк отримав серйозне поранення:
– У квітні 2023 року на трасі «Бахмут – Слов’янськ» ми заходили на позиції. Мабуть, ворожий дрон нас «спалив». Прилетіло з СПГ (станкового протитанкового гранатомета, – ред.). Результат – мінно-вибухова травма обох ніг.
Довго лікувався, пройшов ВЛК, МСЕК і отримав третю групу інвалідності. У 2024 році мав право списатися – що і зробив.
За покликом серця
Олександр Коцюк народився у місті Могилів-Подільский, на Вінниччині. Це місто розташоване на кордоні з Молдовою, стоїть на мальовничих берегах річки Дністер… І лише набагато пізніше оселився в Путивлі…
А поки повернемося до 2013-го року. Тоді у Києві український народ мав відстояти своє право на самовизначення і свободу. Мирні протести у столиці розпочалися ввечері 21 листопада 2013 року – люди вийшли протестувати проти призупинення підготовки до підписання Угоди про асоціацію з ЄС. І невдовзі силовий розгін студентів «Беркутом» значно активізував протести, перетворивши їх на масовий рух. До нього доєднався і Олександр Коцюк.
Звідти хлопець вступив до «Правого сектору». Протягом 2014–2016 років воював на Донеччині у складі добровольчого батальйону.
– Тоді добровольців ніхто не реєстрував у військових квитках, – розповідає про ті часи Олександр Коцюк. – Ми просто їхали захищати своє – за покликом серця. Потім почалося розчарування, коли добровольчі підрозділи стали розформовувати, змушувати підписувати контракти або навіть переслідувати. Я тоді повернувся до цивільного життя: працював у Києві, спочатку касиром на АЗС, потім на терміналі Нової пошти. А потім – війна…
«Я знаю, задля чого я тут – щоб у моєї дитини була Україна»
Але зараз, вже після поранення, реабілітації, повернення до мирного життя не сталося. Нещодавно, наприкінці 2025 року, пан Олександр знову змінив цивільний одяг на однострій:
– Не зміг бути вдома, – просто пояснює це рішення він. – Знаєте, у 2022 році люди були іншими – була спільна мета, мотивація, черги до військкоматів. Зараз багато хто боїться, ховається. Мені важко на це дивитися. Хоча зі здоров’ям непросто, я повернувся.
Сили триматися та продовжувати боротьбу із ворогом, як він зізнається, дає дитина.
– Доньці зараз 5 років… Коли я був маленьким, моя бабуся, якій було 95 років, розповідала, як комуністи розкуркулювали нашу родину на Хмельниччині. Я не хочу, щоб моя дитина проходила через щось подібне… До речі, я був за кордоном, мені пропонували залишитися, але там «не те». Наша земля найкраща, і ми маємо її зберегти.
Що тут додати? На таких чоловіках, на їхній внутрішній силі та почутті справедливості і тримається країна.
Тетяна Каушан (фото з архіву О. Коцюка)
Матеріал створено за фінансової підтримки Шведської асоціації медіавидавців Tidningsutgivarna для українських прифронтових медіа в межах ініціативи Національної спілки журналістів України “Frontline Press”. This issue of the newspaper has been produced with financial support from the Swedish Media Publishers’ Association Tidningsutgivarna for Ukrainian frontline media as part of the National Union of Journalists of Ukraine’s ‘Frontline Press’ initiative.
