«Кожна дитина гідна кращого життя!» – впевнена мати прийомних дітей Тетяна Савостіна. І слова не розходяться з ділом: її родина прийняла вже 11 діток-сиріт чи дітей, позбавлених батьківського піклування. Частина з них – вже дорослі, «стали на ноги», працюють в Україні чи за кордоном…
Як вдавалося знайти свій ключик до кожного дитячого сердечка, питали Тетяну Василівну та її прийомних донечок.
До Міжнародного дня сім’ї – 15 травня
«Головне, що ми разом»
Переживати війну та нальоти шахедів на нашому прикордонні набагато легше разом, зі своєю великою родиною – коли відчуваєш підтримку і тепло. У цьому переконуєшся, коли заходиш до затишної оселі Савостіних, Тетяни Василівни та Віктора Ілліча. Тепла атмосфера, світла й охайна кімната, муркоче рудий кіт-улюбленець… Посмішки на милих обличчях трьох дівчат.
Дівчата зізнаються, що іноді буває страшно, особливо коли чути гуркіт БпЛА чи вибухи.
– Коли щось літає або прильоти – страшно, – розповідає 16-річна Віка. – Але ми тоді всі разом виходимо в коридор. Нас багато, і це допомагає триматися.
Старший брат Ігор, який вже навчається в Глухові, завжди телефонує сестрам під час небезпеки та не втомлюється нагадувати поводитися згідно із правилом двох стін: «Виходьте в коридор, бережіть себе».
Помітно, що у цій родині піклуються один про одного. І у цьому домі звучать найтепліші слова: «мама», «тато» та «доні». Тетяна Василівна та Віктор Ілліч вже багато років відкривають двері свого дому і давно віддали «ключ» від своїх сердець дітям, які залишилися без батьківського піклування.
Із чого все починалося?
Історія цієї прийомної родини розпочалася ще у 2009 році. Тетяна Василівна, яка працювала у школі-інтернаті, не змогла залишитися осторонь, коли діти-сироти опинилися у скрутному становищі.
– У червні 2009 року ми прийняли одразу 3-х зовсім різних дітей, – згадує Тетяна Василівна. – Це були діти перехідного віку, вже сформовані, зі своїми інтересами та менталітетом. Коли мати померла, а родичі не мали можливості забрати їх до себе. Ми знали цих дітей, і просто не могли вчинити інакше… А потім чи не кожен рік приймали: у 2012 році, у 2014 та у 2016-му. Були потім і сімейні групи. Наприклад, у 2016 році до нас прийшли дві дівчинки-сестрички, а у 2021 році – вже троє діток з однієї родини.
За останні 17 років прийомна сім’я Савостіних стала прихистком та справжньою домівкою – дійсно, родиною! – для 11-ти дітей (у 2025 р. прийняли Людмилу, яка стала одинадцятою).Втім, це легко писати, але не завжди було легко…
– Коли діти роз’їхалися, ми тинялися з чоловіком по хаті, – пригадує пані Тетяна, – самотньо та аж страшно якось стало. Звикли жити великою родиною. А тут – порожнеча – і у домі, і у душі… Тож вирішили прийняти діток.
«Хочу для вас щасливої долі!»
Як пригадує Вікторія, познайомилася з прийомними батьками у Обласному центрі соціально-психологічної реабілітації у м. Шостці. Там діти з однієї родини, Віка, Альона, Ігор і Сергій, були довгих 10 місяців – після того, як маму позбавили батьківських прав, а бабусю теж – права опіки. З першого погляду Тетяна Василівна здалася дівчинці гідної довіри.
А жінка пригадує, що один із дітей, Ігор, одразу ошелешив її, коли зайшов у хату:
– Це була перша дитина, яка поставила мені питання: «Які у вас правила?» А я тоді відповіла: «У мене єдине правило – не красти і не брехати. Якщо треба щось – варто просто спитати».
Тетяна Василівна зізнається, що спочатку було непросто. Та й старші діти не поспішали називати її мамою. Але терпіння та чіткі правила у побуті зробили свою справу.
– Я їм казала: «Дівчата, так хочу для вас щасливої долі! У вас усе є для того, щоб ви жили краще за мене. І краще за своїх батьків, – каже пані Тетяна. – Головне – не повторювати їхню долю».
Тетяна Василівна продовжує мріяти про щасливу долю для кожної своєї дитини. Вона пишається старшими прийомними доньками, які вже стали дорослими й успішними та живуть окремо:
– Валя живе зараз у Нідерландах, а Даша вже заміжня, працює візажистом у Сумах (нарощує вії та робить макіяж).
Для пані Тетяни найбільша нагорода – бачити, що її діти стають гідними, щасливими людьми.
Випічка, танці та мрії
Сьогодні, коли хлопці підросли та випурхнули з «гнізда», в сім’ї панує особлива атмосфера – «жіночий батальйон» – жартують. А Тетяна Василівна про це і мріяла. Як вона зізнається, народила двох синів, проте – завжди мріяла про доньку.
– У дитинстві ще мріяла мати сестричку, але в мене було два брата, – посміхається пані Тетяна. – Потім мріяла про доньку, але Бог дав хлопчиків. Ще був випадок, коли сину в Києві робили операцію, з нами в лікарні лежала півторарічна Катюшка, із захворюванням нирок. Мати від неї не відмовлялася, просто залишила. І дівчинку не могли всиновити. Дівчинка біленька, така світленька і оченятка голубі – мені вона була наче доня. На ринок їздила, щоб їй речі і капці купити… Після приїхали вже вдруге з Антоном. Заходжу в палату: сидить така мама з синочком та їдять, а Катюшці не дають. А та кричить: «Дай!» Тоді я не витримала – пішла до старшої медсестри лікарні і сказала: «Краще хай Катя лежить сама у палаті, ніж із такою мамою! А потім у лікарняному коридорі малеча мене побачила і біжить до мене: «Мама, де Тон?!» Так вона називала мого Антона… А він лежав із трубочками у животі після операції… Не знаю, що з Катюшою далі стало… Для мене цей випадок був вирішальним – сказала чоловіку, що хочу всиновити.
Зараз у родині підростають Віка, Альона та Людмила. Життя в родині вирує: дівчата займаються танцями у «Strike Dance», відвідують мистецький ліцей та разом із мамою господарюють на кухні.
– Ми все робимо разом, – каже Тетяна Василівна. – Субота у нас – день підготовки до ринку. Дівчата допомагають робити начинки для пирогів, кров’янку начиняти чи прикрашати паски. Вони у мене золото!
Між прийомними батьками та доньками панують довірливі, емоційні стосунки. Дівчата мріють про майбутнє в мирній Україні. Віка планує реалізуватися в професії, а Альона вже зараз вправно робить зачіски – мама називає її майбутнім перукарем. Жити хочуть не за кордоном, а в якомусь українському великому місті-мегаполісі. А справжня родина – це стабільність, якої їм не вистачало, та величезний крок до мрії.
Коментар керівниці Служби у справах дітей Путивльської громади Олени Гудімової:
«Сім’я – це місце, де любов перетворює маленьку людину на велику особистість і де починається життєвий шлях кожної дитини. На жаль, іноді обставини складаються так, що діти залишаються без біологічних батьків. У такі моменти саме прийомна родина стає тим надійним фундаментом, який не просто дає дах над головою, а повертає дитині віру в добро та майбутнє.
Яскравий приклад самовідданості та безмежної любові в нашій громаді – прийомна сім’я Віктора Ілліча та Тетяни Василівни Савостіних.
Історія цієї родини розпочалася ще у 2009 році, коли вони вперше відчинили двері свого дому для дітей, які потребували захисту. Сьогодні, попри всі виклики часу, сім’я продовжує активно функціонувати на території Путивльської громади. За роки своєї діяльності подружжя Савостіних подарувало тепло родинного вогнища 11 дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування.
Це одинадцять врятованих доль. Завдяки мудрості та терпінню Віктора Ілліча та Тетяни Василівни ці діти зростають в атмосфері поваги, відчувають постійну підтримку та здобувають неоціненний життєвий досвід у справжній люблячій родині.
Висловлюємо щиру вдячність родині Савостіних за їхню нелегку, але надзвичайно важливу місію. Прийомна сім’я – це шлях відкритих сердець, і приклад Віктора Ілліча та Тетяни Василівни вкотре доводить: кожна дитина має беззаперечне право на виховання в родині.
Також хочу привітати з Міжнародним днем сім’ї! Нехай кожне дитяче серце буде зігріте батьківською любов’ю!»
Тетяна Каушан (фото автора)
