Три роки. Вже 3 роки, як наше життя розділилося на «до» і «після». Три роки болю, втрат, втеч і повернень. Три роки, які стерли колишнє життя і змусили нас жити в новій реальності – тій, де щодня в повітрі дзвенить сирена, де обійми можуть стати останніми, а мовчання – єдиною мовою горя. Ми навчилися жити з війною, але це не означає, що змирилися з нею.
Три роки тому світ був іншим. Здавалося, що справедливість переможе швидко, що добро сильніше за зло. Але весна за весною, а війна не закінчується. Ми стали сильнішими, ми стали незламними, але ми також стали втомленими, виснаженими, порізаними глибокими ранами, які, мабуть, ніколи не загояться.
Ця зима, як і дві попередні, несе із собою спогади, які не вдасться стерти. Спогади про те, як усе починалося. Як Путивль раптово перетворився з дому на точку боротьби за виживання.
Порожні полиці й нескінченні черги
Згадуючи про перші дні війни на Путивльщині, розумієш, що вони були схожі на кошмар, з якого неможливо прокинутися. Люди бігли в магазини, скуповуючи все, що потрапляло під руку. Дуже швидко місто стало іншим.
Полиці в магазинах спорожніли. Там, де ще вчора були крупи, консерви, сіль та борошно, залишився лише порожній простір і шматки картону з цінами. Черги розтягувалися на десятки метрів. Люди стояли годинами в надії знайти хоча б щось.
Аптеки… Там, де раніше можна було купити будь-які ліки, панувала тиша. Інсулін, жарознижувальні, знеболювальні – все зникло. Люди шукали таблетки для дітей, для літніх батьків і готові були стояти у нескінченних чергах багато-багато годин.
А згадати ситуацію з пальним… Пригадується, що плітки про те, що сьогодні у Путивль мають завезти бензин, розходилися швидше, ніж він з’являвся на заправках. А на них ще з самого ранку, як тільки закінчувалась комендантська година, збиралась величезна черга.
Вдарили по Путивлю
Путивляни пам’ятають, як 28 травня земля здригнулася, у нашому рідному місті пролунав вибух. Удар прийшовся по птахофабриці. Тоді налякані були, певно, всі, хто це чув, а у деяких навіть повибивало вікна. Не дивлячись на страх, небайдужі путивляни зібралися і разом розбирали завали. Навіть на початку війни ми всі були згуртовані, наче одна сім’я, яка готова прийти на допомогу один одному у будь-якій ситуації!
А до того був підрив мосту через Сейм. Він був знищений, а людям довелося звикати до нового об’їзного шляху. І хоча раніше це викликало певні незручності, то зараз люди звикли до «нової» дороги. А ті, у кого є бажання проїхати «старим» шляхом можуть це зробити, проїжджаючи по понтонному мосту.
Страх, що живе у кожному серці
На вулицях було чути не лише гуркіт ракет, а й розмови путивлян, які були вкрай налякані і не знали, що далі робити. Відчуття постійної небезпеки змусило кожного зупинятися і слухати – чи не звучить вдалині сирена, чи не пролунає крок ворога. Страх став супутником кожного ранку, кожного вечора, заповнюючи серця сумом і невизначеністю.
Ми втратили…
За три роки війни кожен із нас багато втрачав… Хтось втратив домівку та свої речі, хтось втратив мрії, хтось – безтурботне дитинство, а хтось навіть втратив надію. Але найстрашніше, що кривава війна відбирає життя у тих, хто мав би жити. У незламних воїнів, які безстрашно кожного дня боронять наші кордони, та у мирних жителів, які, на превеликий жаль, постійно страждають від агресії ворога.
Путивляни на початку війни
Ось, що згадують путивляни про перші дні війни.
Світлана Давидова, путивлянка, начальник Відділу культури виконкому Путивльської міської ради та волонтерка:
– Пам’ятаю, до останньої хвилини сподівалися, що цього всього не буде. Все одно не була готова до того, що доведеться вперше проїхати по «прудівському» мосту, неодноразово проїжджати повз блокпости… а російські військові будуть палити багаття на узбіччі. Це насправді було моторошно – повний шок! Вперше зіткнулася з ними саме на мосту, коли повз мене проходило 125 одиниць їхньої техніки. У мене навіть відео є… А потім кожен раз їздила на роботу через російські блок-пости – 2 рази на день проїздила. У перші дні було особливо страшно їх минати, це потім вже знали, як краще себе поводити…
…Потім стало важко із продуктами – спорожніли всі магазини міста. Тоді, за ініціативи путивльського міського голови Костянтина Гаврильчука, працівники культури взяли участь у роздачі безкоштовного молока людям. Голова громади звернувся по допомогу до Валерія Волкова, який надав для цього молоковоз. Тому за відсутності харчування у магазинах, необхідно було протягом місяця роздавати молоко, в першу чергу, родинам з дітьми, та й усім мешканцям. А водії транспорту під можливими обстрілами, через ворожі блокпости, возили це молоко з м. Кролевець, де працювала молочна ферма.
Було емоційно дуже складно, тому що у людей була паніка. І не дивно, бо не було продуктів, не було навіть хлібу! Не було і медикаментів. Ніхто не знав, чого очікувати далі… Втім, ми згрупувалися, об’єдналися і допомагали один одному.
Ось як пригадує початок «повномасштабки» керівник комунального закладу «Державний історико-культурний заповідник в м. Путивль» Сергій Тупик:
– Пам’ятаю, як у перший день було дуже тривожно, але, незважаючи на це, я пішов на роботу. Особливо переживав тоді за долю нашого музею та нашої музейної колекції, адже колони техніки противника проходили по території нашого краю.
За словами Сергія Володимировича, такими складними був кінець лютого, березень та початок квітня. Але ж війна все одно триває. Тож працівникам музею довелося вжити деякі заходи, а саме: вони вивезли експонати з музею горюнської культури, адже він на території зони бойових дій, а також зібрали експозиції Путивльського краєзнавчого музею, тож він зараз не працює на прийом відвідувачів.
– Звичайно, було важко, але у нас, чесно кажучи, не було і вибору: треба було йти на роботу та виконувати свої обов’язки, не дивлячись на страх та стрес, – каже він. – Ми розуміли, що хто як не ми маємо проявити громадську свідомість і виконувати свої обов’язки. Хтось це робив в окопах, хтось – на лінії зіткнення, а хтось – на роботі. Історична культурна спадщина – це своєрідний фронт, адже вона формує нашу ідентичність, показує наше тисячолітнє коріння. І за це також іде війна, адже ворог хоче, щоб ми зникли з історії.
Про свої перші дні війни нам розповіла волонтерка, в.о. завідувача Путивльського відділення ДУ Сумського центру контролю та профілактики хвороб МОЗ України Тетяна Лучанінова:
– У перший день було не зрозуміло що робити. Я не знала, чи йти на навчання, чи йти на роботу і куди дівати дітей. Тоді ще за чутками ми дізналися, що десь неподалік їдуть танки. Крім того, було чути страшні вибухи, тож було дуже страшно, – розповідає пані Тетяна. – У той день, через тривогу, розпач та нерозуміння що робити, що буде далі, я просто проплакала весь день.
Наступного ранку вона прокинулась із думкою, що не можна просто сидіти, треба щось робити. Тоді путивляни вже чули про вибухи у нашій області, про перших загиблих, про те, що люди почали їхати з інших міст і вона вирішила, що хоче допомагати тим, хто цього потребує. А у той час проблемою стало те, що у Путивлі закінчувалися ліки, адже їх розкупили дуже-дуже швидко. Тож пані Тетяна разом із іншими небайдужими людьми організувала невеликий пункт, де путивляни могли б отримати необхідні ліки, або ж принести свої – на допомогу іншим.
– Мене змотивувала допомагати іншим одна родина, – каже Тетяна Лучанінова. – Справа у тому, що тоді було дуже складно виїхати з великих міст, а у мене старший син знаходився у Києві, але йому все ж вдалося покинути місто. Проте, дістатися дому одразу так і не вийшло. Він зупинився у Рівненській області, у звичайних місцевих жителів, у родині, яку зовсім не знав. І прожив у зовсім незнайомих людей 2 місяці, а вони, у свою чергу, надали йому прихисток, одяг та їжу. Тоді я подумала, що якщо ця родина так допомогла зовсім незнайомій людині, то чому ж я не можу зробити це ж.
Надія Кошелєва, лікар-хірург:
– Так склалося, що ввечері 23 лютого 2022 року після роботи поїхала до батьків – у с. Нову Слободу. Далі планувала їхати до м. Харкова на курси, тож треба було зібрати речі. Аж ось, вночі 24-го прокинулася від того, що мати голосно і пронизливо закричала: «Вій-на-а!» Дивлюся – на годиннику близько 5-ї ранку, ще темно за вікном. А у мене вікна виходять у бік росії, на с. Тьоткіне. Перше, що побачила, відкривши очі, – червоні «сигналки». Це перше, що пам’ятаю про той жахливий ранок. А потім була паніка, метушня і збір речей… Потім полетіли перші ракети по чистому зоряному небу. За ними – перші «гради» почали бити. Спочатку – по околицях, потім – по ставку. І перший «приліт» нам було дуже добре видно, бо він був наверху. Ми, відчувши, що наступний снаряд летить у наш бік, впали на землю, під парканом. Від «виходу» минуло всього 5-6 секунд – і «приліт»… Швидко забігли в будинок. І навіть включили телевізор, де йшло звернення Президента. На сімейній раді обговорювали, що далі. Того ж дня я поїхала на роботу у лікарню. Було невідомо, як все повернеться – можливо, треба буде приймати поранених… І тиждень жила у лікарні. Згодом пішли через місто перші танки…
Але у мене ніколи не було бажання виїхати. А ось батьків забирала до міста, коли активізувалися обстріли. Але пробули у Путивлі всього півтора тижні, сказали: «Все чудово, але ми – додому». І повернулися до себе у Нову Слободу. Всі хочуть вдома жити!
Свою історію першого дня війни розповів 24-річний путивлянин Олександр:
– Це був дуже страшний день. Я тоді зі своєю дівчиною жив у Сумах і ми прокинулися від звуків вибухів та голосної сирени. Ми обидва були дуже налякані та не розуміли, що треба робити. Але я розумів те, що мені необхідно взяти себе в руки, адже я маю нести відповідальність не тільки за своє життя, але й за життя моєї дівчини, якій тоді дуже була потрібна моя допомога. Я бачив як вона нервує кожного разу, коли ми йшли в укриття, тож мені необхідно було стати сильнішим, щоб стати опорою для неї. Можливо, це навіть допомогло мені тоді, адже я забував про свої переживання та страх. Але гучні вибухи, все ж таки нагадували…
Путивлянин Олександр розповів, що це був дійсно страшний час, адже війна застала його не вдома. Він дуже хвилювався за свою родину, яка залишилася у рідному Путивлі. Не довго думаючи, хлопець прийняв рішення, що треба повертатися додому. Але це виявилося набагато складніше, ніж він міг подумати, адже тоді дуже багато людей намагалося виїхати з міста. Він ледь зміг знайти машину, водій якої погодився б їхати у такий час.
– Я пам’ятаю, як тоді гнав водій. Я вже і не знав, від чого страшніше: чи то вибухи лякають, чи те, як швидко ми їхали. Але вибору не було. Якби ми тоді вийшли з машини, то шансу більше виїхати могло б і не бути. А тоді головною ціллю було дістатися дому, наче все інше стало зовсім не важливим. І нам це все таки вдалося.
20-річна путивлянка Юлія:
– А що казати, певно, мій ранок 24 лютого пройшов, як і у більшості путивлян. Я прокинулася від дзвінка подруги, яка зі сльозами вимовила ці страшні слова, які назавжди залишаться в моїй пам’яті: «Ти чого спиш? Прокидайся! Війна почалась!»
Юлія розповіла, що у той день просто не розуміла, куди себе подіти, адже паніка та розпач наче скував все тіло. Не могла взяти себе в руки, щоб хоча б скласти необхідні речі та документи. Дівчина каже, що тоді весь день писала усім знайомим, людям з різних міст та дізнавалася про ситуацію у їхніх містах.
– Єдине, що мене тоді рятувало – це спілкування та взаємна підтримка. Так пройшов майже тиждень. Тоді зрозуміла, що я навіть не виходила на вулицю, треба хоч якось повертатися до нормального життя, звикати до нових реалій.
Попри всі труднощі, Путивль не зламався. У перші дні війни ми бачили, як сусіди допомагають один одному – від спільного пошуку залишків продовольства до організації невеликих гуманітарних акцій. Кожна посмішка, кожна допомога, кожен спільний крок був свідченням того, що, незважаючи на жах, ми не здаємося. Сум і біль, що заповнили наші дні, поступово перепліталися з надією на краще майбутнє.
Попри все, ми досі стоїмо. Ми досі пишемо один одному «Ти як?» замість «Привіт». Ми досі плачемо, коли бачимо солдата, якого зустрічає вдома маленька дитина. Ми досі вчимося любити, навіть якщо кожне кохання здається приреченим.
Три роки війни – це 3 роки болю, але й 3 роки незламності. І поки ми пам’ятаємо кожного, хто пішов, поки тримаємося за руки і не здаємося, поки у нас є хоч один шанс на Перемогу – ми будемо йти вперед.
Третя зима війни. І вона теж закінчиться. Бо після кожної зими обов’язково приходить весна. Навіть після найдовшої і найтемнішої.
Анна Сахарова і Тетяна Каушан
