Вижив у м’ясорубці контрнаступу, втратив ногу через російський «саперський сюрприз». Але кожного дня тренується, долає виклики і цінує кожну мить життя.
Здається, ця людина – навіть не з криці, він – із суцільного титану. Історія путивлянина Родіона Спіцина – ветерана, спортсмена-важкоатлета – нікого не залишає байдужими.
– Знаєте, у більшості людей є таке оманливе відчуття: «Що завгодно може бути з ким завгодно – тільки не зі мною. Я не загину». Це притаманно людям, як і інстинкт самовиживання, – розповів про виживання на повномасштабній війні Родіон Спіцин. – Я ж розумів, що йду не кухарем – іду на війну сапером. Рано чи пізно потраплю на бойові, а там – лотерея. І лише ті, хто народився під щасливою зіркою, пройдуть весь військовий шлях і виживуть за такою інтенсивності бойових дій як зараз. Це усього 10%, я думаю. І я – один з таких щасливчиків, бо відбувся втратою ноги та пораненнями при відомому нашому запорізькому контрнаступі у 2023-му.
Став військовим замість лікувати тварин
Насправді, нічого в його дитинстві та юності не готувало його до того, що стане військовим. Народився у Путивлі, закінчив Загальноосвітню школу №3 і вирішив поступати у Сільськогосподарський технікум (зараз – Коледж СНАУ, – ред.). Спеціальність і зараз доволі затребувана – лікар ветеринарної медицини. Втім, хлопець після закінчення навчання 2000-му жодного дня не працював за фахом. Колгоспи руйнувалися, тож робота ветлікаря не обіцяла перспектив. Що тільки не пробував, де не шукав себе: і спортом захоплювався, і «на заробітки» встиг поїздити, і у перевезеннях, у сам собі бізнесмен… «Від тренера до водія», – як він сам називає той час з 2000 о. до 2022 р. Аж тут – приголомшлива звістка: війна!
– На 100% знав, що я піду, – каже Родіон. – Ще не вистачало ховатися! З дитинства я патріот до мозку кісток. Я дуже люблю свій край та Україну. На цій хвилі я тоді «плив» і «пливу» досі. Тим паче, розумів, що ні за рік, ні за два не закінчиться… Кажу ще у березні того року своїй дружині: «Не треба бути військовим експертом, щоб зрозуміти: ми воюємо з армію, яка в десятки разів більш нас. Олю, побачиш, буде загальна мобілізація». А вона відповідає: «Так, навіть діти воюють». Маючи на увазі свого похресника. Тоді йому було 19 років – він був на строковій службі. І потім пішов у прикордонники (вже 3 роки там служить). Ми дуже хвилювалися, переживали за нього, бо для нас він – дитина.
Пригадує, як зустрів наприкінці літа 2022 р. старого знайомого Олександра Мамадалієва. А той був командиром окремого саперного взводу, з перших днів був на війні.
– Зустрілися з ним біля ринку. «Я поки на розпутті», – кажу. А він: «Пішли до мене». Ось так я став водієм-сапером на ЗІЛ -130 – мобілізувався до ЗСУ 26 вересня.
Ось так Родіон потрапив до 30-го стрілецького ніжинського батальйону, який тоді базувався біля м. Ромни. Тримали річку Сулу.
«Діє лише «закон джунглів»…
– Були в «учебці» 8 місяців, хлопці вже занудьгували-були. «Ми підемо на бойові чи ні?» «Зароблю в житті хоч раз 100 000 грн?» Дурні були, не розуміли, що таке війна – що і сам би заплатив 300 тисяч, аби залишитися.
Потім було навчання у Польщі: досвідом роботи саперів, розмінування з нашими хлопцями ділилися поляки, британці, канадці та литовці.
– І кожен досвід був унікальний. Адже вони володіли міно-саперною справою новітньої епохи, – каже пан Родіон. – Це зовсім інші вибухові пристрої, пастки та «сюрпризи». Хитрощів і у росіян дуже багато. Вони не дурні, як би нам цього не хотілося. У нас є майстри із золотими руками, і у них є свої «кулібіни». І останнім взагалі байдуже на закони війни. Наприклад, на заборону розтяжок тощо. І проблема в тому, що ніякі конвенції, ніякі міжнародні права, ніякі НАТО чи ООН не діють. Іноді здається, що діє лише «закон джунглів» – право сильнішого.
На День народження – на передову
– На мій день народження, 9 червня, ми виїхали з Синельниківського району (поблизу м. Дніпра) і вже поїхали напряму на Запорізький фронт – у лісосмугу під місто Оріхів (Відоме місто… Було величеньке, більше за наш Путивль. Зараз там жодна собача будка не залашилася, все розбомбили. Але наші хлопці ще тримають).
До посадки, де базувалися сапери, не долітало, але було гучно від вибухів. Родіон Спіцин возив побратимів-саперів та купу мін на старенькому ЗІЛ-130. Виїжджали групами на бойові до Малої Токмачки, населеного пункту на «нулі». Там жодної вцілілої хати.
– По цьому селу 24/7 ворог гатив чим тільки можна: РСЗВ, «Гради», міномети, – пригадує військовий ті моторошні дні. – Але страшніше всього – «приліт» з танка, бо «виходу» не чутно… Був кінець червня, початок липня 23-го року. Це був наш дуже медійний, «потужний» контрнаступ… А ми – на гарячому напрямку «Роботине – Вербове».
Контрнаступ на Запорізькому напрямку – 2023 планувався командуванням із метою перерізати «сухопутний коридор» росіянам до Криму. Це доволі відома і масштабна наша операція за часи повномасштабної війни, яка, на жаль, завершилася невдачею. Хоча тоді було створено 12 бронетанкових і механізованих бригад, прорвати щільно заміновані російські укріплення не вдалося. Про це писала, зокрема, Українська правда, із посиланням на ВВС. https://www.pravda.com.ua/news/2024/07/18/7466376
Тоді фермери надали ЗСУ невеличкий тракторець на гусеницях. А хлопці-сапери його переробили, щоб він заводився вручну і керувався з пульта, пригадує Родіон Спіцин:
– До нього чіплялися такі штуки, схожі на пожежний рукав, але набиті вибухівкою. При детонації він на 90% розміновував ділянку. А це прохід для техніки і піхоти. Отже ми цей трактор, який важив більше 200 кг, якось погрузили на БМП. Водій летить – спішить. Ми обліпили цей БМП, аби не випасти звідтіля та щоб той трактор не вилетів. Бо «дорога життя» роздовбана вся. Приїхали ми на місце… Це вже 700 м до ворога залишалося, а то й менше. Там нас чекала група підтримки, троє чоловіків… Миттєво висадилися, трактор ледве зняли. На жаль, він не завівся. Поки зв’язувалися з керівництвом, пройшовся трохи. Дивлюся, лежать наші хлопці: на землі, мокрі – дощ ллє. Багнюкою покриті так, що облич не видно взагалі… Виявилося, вони живі – сплять після вчорашнього бою. Оце ціна цього всього!
Путивлянин також побачив далі 8 чоловік «200-х». Прилетів артснаряд, а вони сиділи кучно, тож всі разом загинули. Тоді дуже важко було повернулися – бо БМП висадив, а нікому було забрати саперів. А навколо все гримить, зривається, над головами снаряди літають..
– Дивом врятувалися, – каже Родіон Спіцин. – Повз нас пролітав наш танк Т-72, і наш побратим Льоха «Прометей», який був з нами в групі, не розгубився – вискочив назустріч танку та зупинив його махом руки… Досі згадую цей момент, як Льоха зупинив танк – немов таксі на дорозі! Ми на той танк позастрибували, «як горобчики». І він нас, слава богу, вивіз із цих страшних позицій. Командир, як нас побачив, зрадів, що ми вибралися живими. Це було 28 липня, цей день мені запам’ятався.
«Потрібні добровольці»
Наступного дня ввечері командир прийшов із новим завданням щодо розмінування ділянки. Але вона була близько до ворога.
– Як водій, я не був зобов’язаний виходити, коли він запитав: «Добровольці?» Але подумав, що ті хлопці прийшли втомлені, брудні… Кому було йти? – питає захисник. – Я навчався саперній справі, тому кажу: «Теж піду». Визвалося четверо, враховуючи мене. Мабуть, тим рішенням я врятував собі життя…
Зранку 29 липня дощ скінчився, було сонячно. Група саперів сіла на той же, вчорашній, БМП та поїхали на ту ж саму точку висадки. А як приїхали, наказ змінився: хлопцям-саперам наказали розміновувати окопи противника:
– А окопи аж 500 м завдовжки! Завдяки нашим вдалим контрнаступальним діям, штурмові групи вже росіян вигнали. Але виходили повільно та встигли замінувати – дуже щільно. Там були протипіхотні міні типу ПМН-4. Вона виглядає як хокейна шайба. У ній 170 г тротилу. Для розуміння, у всім відомій міні «Пелюстка» – 37 грамів тротилу (вважай, стопи немає).
Далі зістрибнули з броньованої машини, але Родіон першим ділом пішов туди, де вчора бачив загиблих:
– Щось мене потягнуло перевірити: чи забрали їх наші? Подивився – тіл не було на тому місці, лише трава прим’ята. Отже забрали свої та поховають. Наче від душі відлягло.
«100 пройде – 101-й підірветься»
У повній амуніції, в бронежилетах, із важкими рюкзаками за плечима, хлопці якомога швидше намагалися пройти відкриту ділянку. Бо на ній перетворюєшся на мішень. Родіон йшов позаду, бо тягнув найважчий вантаж – хлопці попросили, бо він фізично найбільше підготовлений, раніше займався спортом… Ледве дотягнув на пагорб, на якому розташовувалися ворожі укріплення. Найнебезпечніші були останні 100 м – вибухи навкруги. Врешті-решт застрибнули у окопи. Глибокі, широкі, мабуть, копані ковшем, та ще й старими листами заліза прикриті. Там чекала група підтримки. По саперам працював ворожий снайпер, але вони взялися до роботи.
– Коли почали розмінування, один з побратимів Санич (що загинув через 1,5 місяці після того) пішов першим, – розповідає про той страшний день Родіон Спіцин. – Він захопився справою, знайшов 2 міни. Але у нас є правило: «Втомленим працювати не можна!» Варто лише відволіктися – і все!.. Другим після нього пішов я, перевірив свою ділянку. А потім зупинився перепочити. І побачив пачку вологих серветок, що лишилися від росіян (а там купа всього було: і гільзи, і фляги алюмінієві, і консерви, і броніки, і сміття)… Ці вологі серветки мене потім і врятували.
Справа в тому, що в окопах, де невідомо скільки у спеку пробудеш, такі речі – на вагу золота. Тож Родіон вирішив залишити серветки, покласти їх у якесь окреме місце. Він був на повороті, де вже розмінував ділянку. Тож потягнувся покласти повище:
– І саме в цей момент натрапив на ворожий, так званий, «саперний сюрприз». Це була та сама міна ПМН-4. Але вона була прикопана на так званий у саперній справі «дожим». Це міни, закопані глибше, сантиметрів на 15, там, де постійно ходять, зокрема в окопах. Прилад її не бачить, бо в ній майже немає металу. А щуп на таку глибину ніхто не заганяє. Ідея «дожиму» в тому, що по ній ходять, і земля поступово просідає. 100 чоловік пройде, а 101-й – підірветься. Уявіть, прямісінько на ній топтався до цього Санич, який важив 120–125 кг… Отже стою у ту мить із серветками, тримаю їх у правій руці. Поличка вища від моєї голови, то я тягнуся до неї правою рукою, при цьому права нога на мить підіймається від землі – за рахунок того, що ліва нога стає на носок. Кидаю серветки на полицю і ступаю назад, майже переводячи усю свою вагу на праву ногу. І саме ступаю на приховану міну – тут «Бабах!». І мені вже відірвало ногу. Гомілкостопу не було зовсім, його «зрізало» повністю. Біль була помірна. Але дуже сильно пекло – пекло наче праску приклали. Автоматично тримав цю ногу вертикально…
Родіон закричав: «Хлопці, 300!» На детонацію ніхто не звернув уваги, бо навкруги і так бій. Голову з окопу не висунеш «все свистить і літає».
– Швидко почули і прибігли хлопці з обох боків – і сапери, які працювали, і група підтримки. Хлопці питають: «Де ти підірвався?» «Тут» «Так ми тут пів дня «танцювали»!.. На таку підступну міну я натрапив… Медик мені наклав 2 турнікети на стегно. У цей час, мабуть, у мене був шок. Але ці 2 турнікети – це була «біль мого життя». Я терпів їх рівно 1,5 години (Це ідеально максимальний термін, на який розраховано турнікет).
Виявилося, що йому не лише відірвало ногу, ще отримав контузію, осколкові поранення в живіт, розсікло руку та верхню частину стегна.
6 янголів-охоронців
Про шістьох військових, які виносили на м’яких ношах з того окопу, Родіон Спіцин згадує як про янголів-охоронців. Вони дійсно врятували йому життя.
– Це була дистанція з перепонами, – каже він. – Колоди поперек окопу, іржава бочка, яку я теж допомагав оминути, відштовхувався руками… Кожен з цих шістьох людей – втомлений, у броніку… Але вони мене дивом тягнули з окопу, добігли до БМП.
Річ у тім, що тоді евакуаційні автівки були зайняті, тож добре, що за пораненим Родіоном відправили хоча б БМП:
– Тоді були страшні бої. Навіть не знаю, що відбувалося на інших локаціях, у інших посадках. Рація дійсно «горіла»: постійно чутно «200» чи «300». Негайно потрібна була евакуація – безліч поранених «300-х». І навіть не уявляю, скільки загиблих.
Ледве хлопці затягнули на бронемашину, а там почалося ще одне коло пекла: Родіон намагався втриматися у свідомості – не відключитися – бо боявся злетіти на черговому віражі. Та ще і поранену ногу тримав постійно догори. Коли доїхали та зняли турнікети, пригадує, як стало добре… Це потім, вже у шпиталі не міг спати навіть зі знеболюючими.
Дружині подзвонив не одразу – залишився без телефону. При першій нагоді взяв у когось та набрав номер Олі по пам’яті. А вона плаче у трубку – каже, сидить у підвалі, бо сильні вибухи, аж вікна трясуться у п’ятиповерхівці. Тоді ввечері був приліт касеткою поряд із нашим містом.
– «Я у шпиталі, все добре», – кажу. Вирішив, що не буду лякати ще більше. Лише наступного дня зізнався: «Трохи наступив на міну. Коліно ціле – буду ходити».
Тоді він запевнив, що повертається додому – при пам’яті і з очима. Вижив – це найголовніше!.. І незабаром двері в палату відчинилися – зайшли дружина із 19-річним сином, які приїхали до Кропивницького. Далі був непростий шлях: численні операції, формування культі на нозі – під протез, протезування та реабілітація. І нарешті – повернення додому, в любий серцю Путивль.
Стронгмен
– Крім родини – дітей, дружини, батьків – та окрім здоров’я, для мене найдорожче зараз вільний час. Та можливість займатися улюбленою справою, спортом, – каже Родіон. – Добре, що тоді після лікарні схуд на 15 кілограмів. Бо одразу повернувся до тренувань із моїми друзями-путивлянами, почав ходити у тренажерку. Треба ж було форму підтримувати – без тренувань моя зовнішність зовсім зіпсується, – посміхається він.
Про змагання, звісно, тоді не думав. Але хлопці із сумської команди ветеранів, інваліди війни з ампутаціями, побачили його пост у Фейсбук, де він виконує жим штанги, і запросили.
– Я побачив у ветеранському спорті якийсь сенс і ціль для себе. З того часу вже виступав тричі на змаганнях, які очолює Федерація Стронгмену України. І тричі виборював «срібло» в жимі лежачи.
До речі, ми писали про те, що 2 серпня в Києві проходив Чемпіонат зі стронгмену «Сильні України», де Родіон Спіцин став срібним призером змагань у жимі штанги лежачи. Ветеран пожав штангу вагою 100 кг за 1 хвилину 24 рази. Також Радій Миколайович виконав вправи з веслування на тренажері та ривок гирі, показавши гідні результати. Згодом була ще захоплива подорож до Буковеля, де пройшли Всеукраїнські змагання для ветеранів «Звитяга нескорених». І знову «срібло». Але всі думки спортсмена-захисника – про новий сезон ветеранського спорту. Він починається у січні наступного року, розповідає пан Родіон:
– Моя мета – пройти всі етапи змагань з гарними результатами, щоб потрапити на міжнародні змагання, наприклад, до Лос-Анджелеса. Це нелегко, адже щомісяця 1–2 змагання. І на кожному треба вибороти призові місця.
Але чи є для нього щось неможливе? Один з нескорених – Родіон Спіцин – путивлянин з титану вчить нас на своєму прикладі, як треба любити життя.
P.S.: Таку розповідь нещодавно почули від путивлянина-ветерана. Розповідь про фатальний, за його словами, день на фронті. І це лише одна з подібних історій, нерозказаних нашими хлопцями, які тримають фронт. А скільки страшних та цікавих легендарних пригод та втрат було про які ми ніколи вже нажаль не почуємо і не дізнаємось?!
Тетяна Каушан (фото автора та з архіву Р. Спіцина)
Цей матеріал створено в межах проєкту НСЖУ «Зміцнення стійкості прифронтових медіа як інструменту боротьби з дезінформацією», який фінансується Посольством Литовської Республіки в Україні в рамках Програми Співробітництва з Метою Розвитку та Сприяння Демократії.
