Жодного втраченого життя, 600 вивезених з «нуля», 42 місяці на Донбасі…
Він будь-що зобов’язаний дістатися до точки призначення. І його найцінніший вантаж має не просто вціліти під обстрілами – він має залишитися живий…
Мова піде все про військового з Путивля, що працює на «еваку» з початку повномасштабки. Олександр «Пасічник» Маклаков вивозить поранених та вчить тому, як зупиняти кровотечу і рятувати життя.
Мова піде все про військового з Путивля, що працює на «еваку» з початку повномасштабки. Олександр «Пасічник» Маклаков вивозить поранених та вчить тому, як зупиняти кровотечу і рятувати життя.
«Будеш Пасічником!»
Коли він заїхав на перші бойові позиції на Донбасі, під населеним пунктом Нью-Йорк (названим на честь американського міста, неподалік від Торецька), він спочатку провів розвідку місцевості. Випадково знайшов кілька вуликів. Дивиться: живі бджоли! І почав за ними доглядати. Адже до війни разом із батьком Сергієм займався пасікою, перейнявши цю справу. Бджоли дали мед, і варто було йому лише віднести на командний пункт одну рамочку сотового меду, як командир одразу присвоїв йому позивний. Командир сказав: «Все, будеш у мене пасічник». Цей позивний «Пасічник» приклеївся у 2022 році і залишається з ним досі.
– Якщо людина, яка жодного разу за два-три роки служби не зверталася на ім’я, кличе мене раптом «Олександр», я здригаюся – бо тоді щось не так. Це вже щось конкретне трапилось – треба вже бігти, їхати, летіти, – каже військовий. – Дико чути своє ім’я інколи, бо я звик до того, що всі звуть «Пасічником».
Ось так за ці роки позивний практично замінив ім’я. Але саме захоплення із мирного життя стало для цього визначальним.
До речі, як він розповідає, у військовому середовищі часто оперують лише позивними: імен немає, лише позивні. Тому пан Олександр знає багатьох військовослужбовців, побратимів, тих, із ким контактує протягом майже чотирьох років, тільки за позивним.
2 місяці «ганявся» за військкоматом
Він пішов добровольцем на початку повномасштабної війни, у 30 років. Хоча до цього не мав жодної військової підготовки і навіть мав «білий» військовий квиток, вважався непридатний до військової служби. Але добився свого:
Олександр Маклаков пригадує, як на початку служби став санітаром-стрільцем:
– Це, м’яко кажучи, піхота. Але у президентській бригаді був брак водіїв, тож я підняв руку, що у мене є водійське посвідчення. Мене спочатку поставили на вантажний МАЗ у піхоту. Проте, набрався нахабності, підійшов до пана майора, котрий це все фіксував, і кажу: «В мене нема навичок водіння важкої техніки». І він мене пересадив на евакуаційну броньовану машину – австрійську. Таких автівок до України на початку повномасштабки заїхало усього 9 шт., одна потрапила до нас.. І дотепер я на цьому «еваку».
Як каже військовий, там було багато всілякого обладнання – і маски кисневі, і дифібрилятори, й інше. Але все це виявилося геть не потрібним: єдине, що треба – це вивезти якомога більше поранених хлопців із поля бою. Головне вмістити м’які ноші, додаткові турнікети та бандажі.
– Заскочили десь – максимально близько до «нуля» – забрали пораненого, зупинили кровотечу, стабілізували і передали далі медикам. Ось специфіка нашої роботи, – каже військовий медик. – Взагалі-то пораненому мають накласти турнікет побратими, одразу на місці події. Для цього ми й навчаємо кожного з хлопців, муштруємо по тактичній медицині – щоб кожен міг зупинити кровотечу.
«Всіх довезли»
Із літа 2022-го по осінь 2023 року їхній «евак» вивіз більше 1500 поранених. Пасічник вивіз близько 600 людей. Жодного з них не втратили, всіх довезли!
«За час моїх евакуацій в мене в машині жодна людина не загинула»
– Це і поранені військові, і цивільні, – каже він. – Якщо заїжджаємо, вивозимо всіх. І загиблих забираємо. Більшість медиків – дівчата. І вони, якщо позаду все горить, зривається, поранених тягнуть – і навіть кладуть в машину. Уявіть, стокілограмових хлопців просто закидують у машину! У такій критичній ситуації, коли у крові адреналін, робиш такі речі, котрі, адекватно мислячи, не зробиш.
Один із яскравих спогадів ще із початку роботи:
– Одного разу під Нью-Йорком вийшов дід, місцевий, подивитися: хто стріляє? І в цей момент «прильот» – і руку, і ногу відірвало. Його забрали наші хлопці, наклали турнікети. Привезли, ми вискочили на перехоплення, дивимось: людина вже майже синя. Він забагато втратив крові. На нозі був накладений турнікет. На руці геть не накладений. Ми швиденько наклали, врятували діда. Він залишився потім живий…
Наступ на Вовчанськ
– Закинули наш батальйон на Харківщину – у Вовчанськ. Там як раз почався той відомий наступ росіян. Їдемо на за вказаними координатами, де ми маємо забрати поранених. Чекали пів години на місці. І всі ці 30 хвилин я розумію, що по нам починають з міномета пристрілюватись. І ось – вибух! Просто перед машиною лягла 120-та міна. Пощастило, що пісок на Харківщині – міни глибоко залітають. Ми чимдуж звідтіля… А росіяни продовжують мінометом крити…
Подібна ситуація була і під Кураховим 2024 року. Там Олександр Маклаков отримав контузію, з того часу одним вухом погано чує.
– Цей день запам’ятав назавжди, – пригадує він. – На місце залетіли, хлопці швидесенько вискочили. Поранених забрали, і тут починається найцікавіше. Я вже починаю стартувати, відкриваю дверцю, щоб подивитися, чи нема ззаду стовпа, чи дерева… І вибух! Це міна прилетіла з іншого боку автівки, начинена шрапнеллю. На щастя, автівка броньована! Але весь екіпаж контужений. У цей момент розумію, що треба негайно валити звідти. Проте, коробка передач відмовляє. Жах! У цей момент десь метрів з 10 позаду машини лягає друга міна. Розумію, що машина не їде. І бачу жах в очах екіпажу (у машині два медики, провідник і двоє поранених). Як навіжений починаю розмовляти з машиною: «Жучок, братику, давай! Скільки ми з тобою проїхали. Давай не будемо тут закінчувати нашу історію!» І починаю далі «гратися» з коробкою-автомат. І машина зненацька рипнулася. «Тримайтеся, – кричу. – Зараз будемо їхати максимально швидко!» Ми трошки відкотились і на наше місце ще лягає два снаряди… Просто бачив у дзеркалі, як підіймається земля – нічого не почув, бо вуха заклало внаслідок контузії. А в рацію кричать: «Евак, повернись, у нас 200, 300»… Але розуміли, якщо повернемося, то більше звідти не виїдемо…
Дрони стали вкрай небезпечні
«Все нормально» – як би важко не було, відповідь рідним завжди одна. Олександр Маклаков постійно на зв’язку з мамою, бо вона дуже хвилюється за сина. Тож має давати про себе знати хоча б раз на день.
Втім, на фронті чатує небезпека. Останнім часом вона підвищується через ворожі дрони. Нещодавно, у вересні цього року, під Торецьком, у їхню броньовану медичну машину влетів дрон.
– Знищене росіянами село: попалені машини, зруйновані будівлі – все просто рознесено, – пригадує той випадок Пасічник. – Де там наших шукати? Думаю, небагато дурнів знайдеться, хто буде в зоні бойових дій їхати на машині і сигналити. Щойно засигналив, машина ще не встигла зупинитися, чую, вже у двері тарабанять. Медики, звісно, відкрили двері, хлопці заскочили. Ми швиденько – круть – вискакуємо на перехрестя. І тут «Бам», наче хтось цеглиною кинув. Я медика питаю: «А що то? Чим то по нам ляпнуло?» «Та ні, – каже, – то, може, щось від дороги відскочило: чи якась гілляка, чи ще щось». І вже через деякий час командування питає: «У вас все нормально з машиною?» Кажу: «Так». «Так вам же в машину дрон влетів»…
Добре, що не стався розрив, це врятувало екіпаж. Медик зазначає, що зараз дрони полюють всюди на прикордонні, і часто заряджають їх різним вибуховим залізяччям: від звичайних снарядів до протитанкових мін…
Кожен виїзд він сприймає як останній, розуміючи, що може не повернутися. І назад мчить максимально швидко: «Тримайтесь. Їдемо швидко і необережно».
Вибралися всі ці рази дивом. І коли смерть пройшла так близько, після екстремальної ситуації військовий не може повністю відновитися. Як зізнається пан Олександр, людська нервова система не залізна, у наслідку пережитого та контузії «нерідкими гостями» стали кошмари і панічні атаки. Впоратися допомагає дисципліна, каже він. У відпустці чи не у відпустці – кожен день підйом в один і той же час. А в певних ситуаціях – навантаження, фізичні вправи.
Вміти зупинити кров має кожен
На основі свого досвіду пан Олександр вважає критично важливим готувати цивільних. Мета – щоб люди знали, як надати першу медичну допомогу, використовуючи алгоритм MARCH. Після закінчення війни вважає це своєю місією.
– Наші інструктори всі на бойових, – каже він. – Тому проводимо заняття, коли є час. Але після війни плануємо разом із путивлянами, із волонтерами проводити на постійній основі такі навчання домедичній допомозі – на кшталт такого, як ви вже бачили у Путивлі. Зможемо цей захід зробити максимально цікавим і максимально наближеним до бойових умов. Чим більшу аудиторію ми охопимо таким навчанням, тим більше буде у людей шансів вижити.
Тетяна Каушан (фото автора та з архіву О. Маклакова)
