Після повернення працює для фронту – плете сітки
Чоловік худорлявої статури упевненими рухами розрізає рулон камуфляжної тканини на рівні смужки. Із них невдовзі волонтери виплетуть такі необхідні на фронті маскувальні сітки. І Сергій Ковальов, який наразі тримає у Центрі надання соціальних послуг свою «лінію оборони», знає про це не з чуток. Бо наш 30-річний земляк вже побував на одному з найгарячіших напрямків на війні – під Вугледаром, де втратив ногу.
Не фільм і не гра
Він каже, що, хоч і не може бігати, але робить усе те саме, що й раніше – навіть самотужки скопує клумби. Сергій – ветеран, який пройшов пекло боїв на Донеччині, втратив ногу, втратив рідну домівку, але зумів знайти кохання та нові сенси в мирному житті.
– Знаєте, як буває: дивишся художній фільм про війну – раз! – і опиняєшся у цьому «фільмі» сам, – каже він. – І на жаль, там немає багато спроб і багато життів!.. Як у комп’ютерній грі буває безліч життів у твого персонажа…
Коли у 2022 році розпочалося повномасштабне вторгнення, він пішов до військкомату. Проте взяли його не одразу:
– Ходив із самого початку, мене не брали, але потім – на четвертий раз – уже взяли, – згадує Сергій Ковальов.
Тож у травні 2024 року він потрапив на базову загальновійськову підготовку (БЗВП), а через місяць після навчання став помічником гранатометника у 129-й окремій важкої механізованій бригаді ЗСУ. Невдовзі підрозділ опинився на одному з найгарячіших напрямків – у селищі Велика Новосілка, що неподалік вед Вугледару та Курахового.
Перший штурм
– Морально тяжко і дуже страшно натиснути на курок і поцілити в іншу людину. Я не побажаю цього навіть ворогу, – зізнається Сергій.
Найважчі згадки також і про перше важке відбиття ворожого штурму. Воно закарбувалася в пам’яті Сергія. Тоді позицію з п’яти українських бійців штурмували вісім окупантів за підтримки мінометів та танка, але наші захисники встояли.
Лише потім такі штурми стали майже військовою буденністю… Найважчим було вижити, коли заходиш та виходиш із позицій – йти 6 кілометрів пішки в повному екіпіруванні, несучи на собі автомат, РПГ, боєкомплект і воду.
Вода на передовій була на вагу золота. Як пригадує Сергій, бувало й таке, що логістики не було через російські обстріли, і вода швидко закінчувалася. Це одне з жахіть фронту, коли бійцям доводилося зливати та пити чорну рідину (не назвеш водою) з опалювальних батарей у напівзруйнованих будинках…
Неймовірно важко було пережити втрату побратима, земляка Андрія, який був теж із Сумщини та служив іще з часів АТО. Його підрозділ тоді вийшов на позиції у Великій Новосілці, а за добу в будинок, де вони базувалися, прилетів ворожий снаряд із РСЗВ «Ураган».
– Троє побратимів, які залишилися там, загинули, – пригадує він. – Просто вмить перетворилися на вуглики. Серед них був і мій побратим Андрюха, який воював ще з 2014 року. Господь мене, мабуть, врятував, дав шанс виправити помилки, скоєні до цього у житті…
Поранення
– І досі переслідує цей сон: бачу у ту мить себе зверху… – згадує Сергій. – Як пішов до побратимів по воду, якої катастрофічно бракувало на позиції. А дорогою назад чую – вибух. Бабах – і все. Я лежу, починаю повзти, бо чомусь не можу стати на ногу. Повертаю її вбік – а в мене стопа просто висить на шкірі….
Він миттєво наклав турнікет, максимально високо на стегно. І намагався гукати своїх: «Я 300-й!»
Але через гуркіт та вибухи ніхто не чув. Довелося повзти крізь густі кущі «зеленки», ховаючись від ворожих дронів, які полювали на поранених. Згодом Сергія помітили командир Васильович та побратими, які дотягнули його до бліндажа. Там наклали ще один турнікет. Біль був настільки нестерпним, що в якийсь момент від розпачу боєць мріяв про смерть…
А далі – пекельна евакуація, яка тривала довгі 14 годин. Побратими не кинули Сергія, несли на ношах під постійними обстрілами, двічі падаючи разом із ним на землю та ховаючи його під посіченими деревами від звуків ворожих безпілотників. У виснаженого Сергія, який втрачав сили в очікуванні евакуаційної машини, відкрилося «друге дихання» лише після кількох ковтків води з цукром, яку поспіхом розколотили хлопці.
Бойова медикиня Саміра з Кривого Рогу всю дорогу до першої лікарні тримала Сергія при свідомості, благаючи: «Тільки не засинай!». Вона обіцяла врятувати ногу. Але через те, що кінцівка багато годин перебувала під жорсткими турнікетами, дива не сталося… Пам’ятає, як у шпиталі просив залишити іконку у кишені та хрестик, що подарувала тітка Олена, яка замінила йому матір.
Сергій отямився після операції вже в Запоріжжі. Спробував підвестися щоб покурити, впав… і зрозумів – правої ноги вище коліна більше немає. Заплакав.
Згодом у Житомирському шпиталі лікарі приголомшили новим вердиктом: аби сформувати куксу для майбутнього протеза, кінцівку треба різати ще вище. Через ускладнення та гнійні процеси Сергій переніс кілька повторних операцій та провів у лікарняних стінах пів року.
Кохання, що повернуло до життя
Поки Сергій воював і боровся за життя в шпиталях, у його рідному селі Мазівка розтягнули його будинок. Повертатися не було куди. Найближчою людиною була рідна тітка Олена, яка молилася за нього, поки був на фронті. Проте, на його шляху трапилося ще одне диво – Алла. Їх познайомила її сестра Ольга Качур, що працювала у Новослобідській громаді і тримала зв’язок із пораненим військовим. Побачивши фото Сергія, Алла відчула, що не може залишитися осторонь, вирішила познайомитися. Невдовзі почали спілкуватися. Та й взагалі жінка стала для нього справжнім янголом-охоронцем. Вона приїздила, підтримувала, переконувала погодитися на повторну операцію, коли він втрачав надію, і допомагала з виснажливим оформленням численних документів. Наприкінці 2024 року Сергій відпросився зі шпиталю в Бердичеві та приїхав до Алли в гості на Новий рік. Тоді вони вирішили більше не розлучатися – і офіційно розписалися в Путивлі.
Сьогодні Сергій Ковальов адаптується до цивільного життя. Попри пережите, він намагався повернутися на фронт, писав звернення на Офіс Президента, але через важку ампутацію отримав відмову. Тож ветеран вирішив бути корисним тут, у тилу. І кінця лютого 2026 року ветеран щодня приходить працювати до ЦНСП – працювати, у тому числі, для фронту – ріже тканину на стрічки для плетіння маскувальних сіток, які відправляються з Путивля на передову.
– Щиро вдячний путивльському міському голові Костянтину Гаврильчуку та Ларисі Приз. Мені потрібна була робота, рух вперед, і вони допомогли. Добре, що влада турбується про нас, ветеранів.
Він не відчуває себе обмеженим у можливостях. Поруч із ним завжди кохана дружина та маленька улюблениця – королівський пекінес Лора. Сергія часто можна побачити з нею на прогулянці центром міста…
Коли Сергія запитуєш про подальші плани та мрії, він відповідає просто: «Мрію про маленький власний будиночок, із городом, і спокійне, мирне життя».
Повага і розуміння
Проте, він каже, на війні краще, ніж тут. На фронті немає такого розбрату, як в цивільному житті. Там усі як один організм, що діє заради спільної мети.
Ветеран відверто визнає, що адаптація у суспільстві – це двосторонній рух. Каже, на відміну від перебування у других містах та регіонах країни, за два роки після повернення в Путивлі лише дві людини просто підійшли й сказали йому «Дякую за захист».
– Нам потрібні не лише адаптовані для ветеранів робочі місця, але головне від громади та суспільства – це елементарна повага та розуміння. Хлопці повертатимуться й далі, і громада має бути готовою їх прийняти.
Сергій Ковальов довів, що після найважчих травм можна знайти своє «друге дихання». Тепер черга за суспільством – навчитися бачити, поважати та підтримувати тих, хто віддав своє здоров’я за наш мирний ранок.
Тетяна Каушан (фото автора та з архіву С. Ковальова)
Матеріал підготовлено в рамках проекту «Підсилення місцевих ЗМІ в Україні», який виконується за підтримки Української Асоціації Медіа Бізнесу та NIRAS Sweden AB, та завдяки фінансуванню від Шведського інституту
